6

Кожен день у школі проходив дуже цікаво. А особливо, було добре гратися на вулиці між перервами.

Цього дня  ми вибігли на шкільне подвір’я. Я наздоганяла Соломію і помітила, що за школою стояв натовп старших хлопців. Мені стало дуже цікаво побачити, що там відбувається. Тож, відійшовши від дівчат я крадькома підійшла туди. Хлопці стояли щільно у колі, тому було важко побачити, що там коїться, по звуках я зрозуміла, що там бійка. Цікавість ще більше полонила мене. Тож, розсунувши хлопців я потрапила в середину. Я злякалася, бо побачила, як двоє старших хлопців б’ють  Максима. Він бідолашний лежав на землі, а вони немов яструби нависали над ним і вигукували матюки. Той, що нижчий зростом вдарив хлопця у бік. Максим мужньо тримався і навіть не закричав. Я помітила, що йому було дуже боляче. Не витримавши таких тортур, я підбігла до них і відштовхнула того, що бив Максима. Хлопець похитнувся.

• Відійшов від нього! – вигукнула я і сердито поглянула на нього.
• А, ти що ще за захисниця! Не боїшся, що і сама отримаєш? – промовив він і підійшов до мене ближче.
• Не боюся! Такого прищавого шмаркача як ти ніхто не боїться!
• Що ти сказала? Да я тобі зараз як дам – і штовхнув мене.

Я стрималася і не впала. Максим став біля мене.

• Ще раз її зачепиш, вмиєшся кров’ю – промовив він.

Той лише посміхнувся. Але, коли помітив, що Максим згорнув руки в кулаки, вирішив відійти.

• Тобі пощастило! – промовив він. – Якби не вона, то ти отримав би.
• Ти – боягуз! – вигукнула я. – Тільки боягузи нападають цілим натовпом.
• Ах, це я боягуз! – підійшов він і хотів мене вдарити, але зненацька підбіг Максим і сильно вдарив його кулаком. Той впав. Продзвенів дзвінок і хлопці почали йти на уроки, помітивши що ніякого бою більше не буде.

Я взяла Максима за руку і ми пішли до умивальників. Через вікно, я побачила, що того хлопця посадили на траву і вилили на нього воду. Оце і сильним був удар! Я допомогла Максиму вмитися.

• Все добре? – запитала я у нього.
• Навіщо, ти вмішалася? – сердито запитав він.
• Бо не хотіла, щоб тебе били.
• Я тебе про це просив?
• Ні. Вибач! – промовила я і пішла до класу.

Хлопець зрозумів, що був не правий і наздогнав мене.

• Орисю! Вибач мене. Дякую, що вступилася. Мені було дуже приємно. Але більше не потрібно так робити.
• Добре.

Я зайшла до класу. Вже йшов урок. Вибачившись за запізнення, сіла на своє місце.

Після уроків ми з дівчатками поверталися додому. Максим чекав нас за рогом школи. Він мене зупинив і сказав, що потрібно поговорити.

• Про що? – запитала я.
• Давай сходимо сьогодні на наше місце.
• Я запитаю у бабусі дозволу. Якщо дозволить, тоді зустрінемось на місці.
• Добре.

Ми розійшлися по своїх будинках і я підійшла до бабусі.

• Бабусю! – вигукнула я.

Вона не забарилася і вийшла на мій голос.

• Можна я сьогодні піду погуляти з Максимом.
• Знову з ним? Забула про біду, яка останній раз сталася з тобою?
• Я буду обережною, обіцяю.

У мене була одна хитрість, якою я завжди користувалася. Коли мені щось дуже потрібно, я підходжу до бабусі, сильно її обнімаю і пильно дивлюся в очі. Тоді, вона мені дозволяє будь – що. Так я зробила і цього разу. Тож, все вдалося і я виконавши свої хатні обов’язки поспішила на зустріч до Максима.

Осінь цього року була дійсно золотою. Всі дерева, ошатно виблискували на сонці жовтим кольором. Замилувавшись цієї красою, я спіткнулася і впала. Штани трохи вимазала на коліні. Обтрусившись, попрямувала далі. Піднявшись на пагорб, я помітила свого Максима. Він сидів на наші  й лавочці і пильно дивився вперед. Я хотіла його налякати, але він встиг мене побачити, тому цього зробити не вдалося.

• Давно чекаєш? – запитала я і поглянула на нього.
• Ні. За кілька хвилин раніше тебе прийшов.

Хлопець поглянув на моє забруднене коліно і посміхнувся.

• Впала? – поглянув на мене.
• Так.
• Я ж казав тобі, що ти дуже розсіяна і не помилився.
• То про що ти хотів поговорити? – запитала я, щоб перевести тему розмови.

Він встав і підійшов до мене.

• Соломія говорила, що ти вступила до художньої школи. Ось, вирішив тобі зробити подарунок.

Максим дістав з кишені новий пензлик. Він був дуже гарний.

• Дякую! – не приховувала своєї посмішки я. – Мені дуже приємно. Так ти для цього мене звав?

Він не відповів і підійшов до краю урвища.

• Орисю, як ти думаєш, чи може людина літати, як птах? – він дивився вниз. – Я б дуже хотів, щоб у мене зараз виросли крила і я полетів подалі звідси. Туди, де немає батьківських сварок, пиятики, де панує лише душевний спокій, про який часто говорить на своїх проповідях отець Олександр.