5

Ось і настала осінь. Мій перший шкільний день. Бабуся швидко мене одягнула у новий одяг, заплела волосся і прикрасила його пишними бантами. Я поглянула в дзеркало.

• Яка ж ти у мене красуня! – присіла на ліжко бабуся. – Шкода, що не бачить тебе зараз мама, вона б дуже раділа.

Я поглянула на бабусю і обійняла її.

• Не треба, бабусю! Нам напевне вже час іти до школи, бо запізнимося.
• Так – так. Ходімо.

Бабуся дала мені великий букет із бордових жоржин, які росили у неї на подвір’ї і ми попрямували до школи. По дорозі, ми зустріли Марійку і Соломійку. Ми посміхнулися і привіталися. Кожна із нас по вихвалялася своєю шкільною формою і бантами, лише Максим йшов поряд з нами і посміхався.

• Ну, ви і хвальки!
• А тобі, що до того! – просичала Соломія. – Не слухай.

Він образився і пішов вперед. А ми і далі гомоніли про своє. Школа у бабусиному селі була невелика за розмірами, хоча і було в ній аж 11 класів. Нас завели до класу, де вже сиділи учні. Приємна молода жінка підійшла до нас і розсадила по місцях. Це була наша вчителька – Марина Григорівна. Ми задоволено переглянулися, бо були сусідами по партах. Потім нас вивели на святкову лінійку і по її завершенню знову зайшли до класу. Перший урок був дуже цікавим, бо вчителька розповідала про Україну. Я багато чула про нашу країну і хоча ще маленька, але дуже пишалася тим, що тут народилася. Урок закінчився і ми пішли додому. Книжок нам не дали, хоча я їх дуже хотіла, але пообіцяла вчителька, що завтра ми їх отримаємо.

Ось так і розпочалося моє навчання в школі. Кожен день був дуже цікавим і насиченим. Всі шкільні предмети мені дуже подобалися, а особливо - малювання. Поглянувши на мій малюнок, вчителька захоплено сплеснула руками. Тому, вона наполягала, щоб бабуся влаштувала мене до художньої школи у райцентрі.

• Ольго Миколаївно! У вашої онучки справжній талан, який потрібно розвивати. Влаштуйте її до художньої школи. Там заняття лише кілька раз на тиждень. Дуже буде шкода, якщо вона не буде його розвивати.

Бабуся не знала, що сказати. Їй було б тяжко мене возити до райцентру, бо це не близько, але поглянувши на мене, вона погодилася.

Тож, з наступного тижня ми поїхали до художньої школи. Викладачі поглянули на нас з бабусею, як на останніх селюків. Вони запропонували мені намалювати квіти, які стояли у вазі на підвіконнику і дали мені олівці. Я старалася зобразити все так, як бачила я. Коли малюнок був готовий, вони поглянули на нього і були приємно вражені. Похваливши мене, сказали бабусі, що згодні мене прийняти, але навчання не безкоштовне. Бабуся і на цьому погодилася.

• Нехай розвивається! Я докладу усіх зусиль, щоб вивчити її.

Я була щаслива, адже цього дуже хотіла. Приїхавши додому, я одразу побігла до Соломії, щоб розповісти про цю приємну подію. Тільки ввійшла до будинку, як почула крики і голосіння тітоньки. Я з острахом підійшла до дверей і почула плач Соломії і крики їхнього батька. Заглянувши через щілинку, помітила Максима. Він стояв посередині між батьком і мамою і намагався його вгамувати. Як ж він мужньо тримався! Такий юний, а вже захисник!

Чоловік говорив погані слова і повернувся до дверей, щоб вийти. Я злякалася, що мене помітять і стрімголов чкурнула додому.

• Бабусю! Бабусю! – захекано промовила я. – Там..там…дядько Володя свариться з тьотьою Ганею.
• Бач, знову напився гад проклятущий!

Бабуся хотіла йти до них, але я її зупинила.

• Не йдіть, бабусю туди. Він ж і вас наб’є.
• Не наб’є, доню, не хвилюйся. Я знаю, що з ним потрібно зробити.

Вона пішла до їхнього будинку, а я вслід за нею. Тільки до будинку я не йшла, а присіла біля огорожі і заглядала через дірочки. Моя безстрашна бабця ввійшла в середину і вже за кілька хвилин звідти вибіг Максима тато. Він голосно лаявся і пішов до літньої кухні. Бабуся за ним. Вона його сварила і лякала.

• Ще раз, ти її зачепиш, - голосила вона – я сама тебе приб’ю. Ти мене зрозумів, іроде ти проклятущий.
• Баб Оль, не чіпав я її. Хіба за тим захисником до неї дотягнешся. Викормив на свою голову, що скоро і мене бити буде.
• Правильно робить. Молодець Максимко. Не вмієш пити, не берись, а якщо і перехилив чарку, то не потрібно робити в сім’ї біду. Піди, ляж на диван і проспись. Не чіпай їх більше, бо залишить тебе Ганна, то нікому ти не будеш потрібний. Згадаєш мої слова!
• Та куди вона з двома дітьми дінеться!
• От і дінеться, а ти залишишся один.

Бабуся більше не стала нічого говорити, а пішла до воріт. Помітивши мене, вона взяла за руку і ми пішли до свого будинку. Я не могла зрозуміти, чому дядько Володя такий сердитий буває, адже він завжди такий привітний, добродушний, ніколи в його очах я не бачила агресії, а сьогодні його просто неможливо було впізнати.

• Бабусю! А чому дядько Володя так змінився? Він захворів? – запитала я.
• Дівчинко моя! Алкоголь – це страшна сила. Людина, коли багато вип’є перетворюється на злу, озлоблену тварину. Вона себе не контролює, не розуміє, що чинить. Лише, коли весь цей дурман виходить – починає розуміти, що коїла. От, так і з Володею. Він ж добра людина, а як вип’є – все, кінець!