4

Літо закінчувалося і тепер перед нами постало ще одне випробування – школа.  Цього року, я повинна була вже йти до першого класу. Бабуся ходила до директора і подала мої документи, тож тепер з вересня місяця, я буду першокласницею. Для такої події, ми поїхали до райцентру і бабуся купила мені багато нових речей: шкільну форму, банти, туфельки і ще багато – багато чого. Я була щаслива, адже таких речей у мене ніколи не було. Тож, я з нетерпінням чекала того дня, коли одягну свої обновки.

• Давай зайдемо у цю крамницю! – промовила до мене бабуся. – Я хочу зробити тобі подарунок.
• А який? – із захватом запитала я.
• Зараз побачиш.

Ми підійшли до продавчині і бабуся попросила у неї показати ланцюжки із хрестиками. Хрестика у мене не було, а я його дуже хотіла, бо у моїх подруг вони були. Бабуся підсадила мене і сказала, щоб я обирала. Оглянувши всі, я вибрала самого найкращого. Ми ще підібрали ланцюжок і задоволені покупкою поїхали додому.

• Бабусю! А можна мені його вже одягнути?
• Поки, ні. Спочатку, потрібно його освятити. Підемо в неділю до церкви, там і освятимо. Добре?
• Добре.

Маршрутка нас везла додому. Я оглядалася навколо і милувалася природою. Нарешті, я починала звикати до цієї місцевості і полюбила свою дорогеньку бабусю.

Ми знову з Максимом пішли на наше місце. Хоча бабуся попереджала нас, щоб далеко не йшли, бо буде дощ, але ми не послухали. Тож, набравши повну торбину яблук і груш, ми сиділи на нашій лавочці і смакували фруктами. Хмари навколо нас починали збиратися і вдарив грім. Я перелякалася і пригорнулася до Максима. Хлопець цього не очікував.

• Не бійся! Це ж лише грім! – промовив він, але мене від себе не відігнав.
• Мені страшно! – тихенько промовила я. – А якщо із нами щось станеться?
• Нічого не станеться. Я ж поряд. Давай краще помаленьку будемо спускатися і йти додому, а то і справді буде падати дощ.

Я поглянула на небо, а воно було вже не блакитним, а ніби вогнем палахкотіло.

• Максиме! Поглянь, що це?- показала я на швидко зникаючу лінію, що з’явилася на небі.
• Це блискавка. Давай, швидше спускаємося і біжимо.

Знову вдарив грім і я з переляку схопила його за руку. Ми швидко спустилися і почали бігти. Всю дорогу Максим мене тримав за руку, ніби боявся, щоб я ніде не зникла.

• Більше не можу! – промовила я і зупинилася.
• Ще трішечки і ми на місці – поглянув на мене.
• Не можу! Дихання більше немає.

Я підняла обличчя вгору і на мене почав падати дощ. Спочатку повільно, а потім ніби хтось вилив на нас ціле відро води. Дощ падав з такою силою, що ми нічого не бачили.

• Давай перечекаємо під отим деревом! – промовив Максим.

Ми побігли під клен і присіли. Мені стало холодно, тож Максим притулився до мене. Стало трішечки тепліше, але ненадовго. Хлопець поглянув на мене, я трусилася від холоду. Він почав вагатися, але вирішив потрібно йти.

• Ходімо! – промовив до мене. – Дощ не вщухає, а ти замерзла.

Я встала і з останніх сил, ми побігли додому. Бабуся стояла на порозі і виглядала нас. Помітивши, що ми біжимо вона вийшла нам на зустріч із парасолькою. Максим побіг до себе, а ми – пішли до свого будинку. Бабуся не сварилася, а швидко зняла із мене мокрий одяг і поклала у ліжко, вкривши теплою ковдрою. Потім, принесла мені чай з малиною і змусила випити все, до останньої краплини. Я зробила так, як говорила бабуся і після того заснула. Прокинулася від того, що стало дуже холодно. Мене знобило, ноги були холодні, як крижинки і я погукала бабусю.

Вона підійшла і притулила руку до чола. Лоб був гарячим і бабуся вибігла з будинку. Через кілька хвилин вона прийшла із якоюсь тітонькою. Вона вийняла термометр і виміряла мені температуру. Мабуть вона була висока, бо бабуся змінилася на обличчі, побачивши термометр. Тітонька залишила якісь таблетки і написала, щось на папері.

• Завтра поїдете і купите ці ліки. Поки збивайте температуру і давайте багато пити.
• Дякую, Маріє Степанівно! Я Вас проведу.

Вона провела її і прийшла знову до мене. Мені було дуже погано, постійно хотілося спати. Бабуся давала мені пити і збивала температуру. Так пройшла ціла ніч. Зранку до нас прийшла баба Валя. Бабуся одягнулася і кудись вийшла, а та залишилася біля мене. Я розплющила очі.

• Пити! – тихенько прошепотіла. – Хочу пити!

Але нікого не було. Я повернула голову. В горлі дуже пересохло, а встати просто не було сили.

• Бабусю! – знову тихенько промовила я.

Аж раптом до мене хтось підійшов і нахилив чашку з водою. Я напилася і поглянула на свого рятівника. Максим!

Хлопець забрав чашку і присів біля мене.

• Вибач! – шепотів він. – Якби я знав, що таке станеться, то б …
• Не вини себе, не треба! – все, що змогла я сказати і знову темінь.