3

В неділю бабуся розбудила мене ще зранечку. Вона заплела мене і сказала, що потрібно одягнути найгарніші речі, бо ми йдемо до храму. Голову вона пов’язала мені хустинкою, взяла за руку і ми вийшли з будинку. Дорогою я роздивлялася село. Бабуся показала мені школу, сільський будинок культури і старенький магазинчик. Я зрозуміла, що її село було невелике, але вона мене запевнила, що воно набагато більше, просто ми йшли лише центральною вулицею. Вийшовши на пагорб, бабуся показала мені місце, куди ми йшли. Храм знаходився на пагорбі і навколо нього росли старі дерева. Я поглянула на нього і у мене перехопило подих. Настільки він гарно вписувався у цей пейзаж, тож побачивши зовнішній вигляд, я відчувала, що й в середині мені також сподобається.

Коли ми ввійшли у ворота, бабуся зупинилася і перехрестилася.

• Доню! – нагнулася вона до мене і запитала. – А ти хреститися вмієш?
• Так. Мене мама навчила.
• Тоді, перехрестися, бо ми заходимо до святого місця.

Я так і зробила. Ми зайшли в середину. В храмі вже було багато людей. Старші бабусі сиділи на лавочках і про щось шепотілись, хтось ставив біля підсвічників свічки, а хтось просто чекав початку служіння. Бабуся взяла мене за руку і ми підійшли до столика з лівого боку. На ньому лежали хлібини.

• Бабусю!- не стрималася і запитала. – А навіщо тут хліб? Це після служби будуть всі їсти?

Вона посміхнулася.

• Хліб кладеться для того, щоб в кінці служіння, священик відслужив панахиду за померлими.
• А що таке панахида? – перепитала я.
• Це таке служіння, коли ми поминаємо померлих людей.

Я так і нічого не зрозуміла. Навіщо померлим людям хліб? Вони ж їсти вже не будуть. Як померлі можуть хотіти їсти?

Далі ми підійшли до ікон. Бабуся сказала, що потрібно поцілувати всі ікони. Я все робила так, як вона. Потім, ми поставили свічки у підсвічники і нарешті стали. Я оглянулася і помітила Марійку і Соломійку. Вони помахали мені рукою, а я їм. 

У храмі я була перший раз. Було трохи боязко, бо я не знала, як себе потрібно поводити. Але, біля мене ж була бабуся, вона мені все підкаже. І ось, дзвони закалатали і розпочалося служіння. Бабуся сказала, що розпочинається Літургія. Яке дивне слово! Ніколи ще про таке не чула. Голос священика зненацька пролунав на цілий храм. Ми стояли майже в кінці, тож мені було не видно. Бабуся це помітила і помаленьку виштовхала мене на перед. Я опинилася біля своїх подруг. Було настільки цікаво за всім спостерігати, що я не могла відірвати очей від цього процесу. Відчинилися «Царські ворота» (ворота, які стоять в центрі храму)  і вийшов священик. Всі схилили голови і я за ними. Підвівшись, я помітила Максима. Він допомагав священику. Сьогодні я помітила, що хлопець був дуже серйозний. Він вправно виконував все те, що йому говорив священик, навіть було таке, що він вже сам наперед знав, що потрібно зробити. Він помітив мене і підморгнув. Я засоромилася і опустила очі. Через трохи, почали боліти ноги. Я перевалювалася з ноги на ногу. Тож, дівчатка запропонували вийти на вулицю. Я погодилася.

Ми вибігли на поріг і почали гратися. Грали в доганялки за храмом, але найголовніше, ми – не шуміли. Дівчатка сказали, що не можна галасувати біля храму.

• А чому? Як можна тихенько гратися? – не зрозуміла цього я.
• Ми янголів відганяємо. У нас ж голоси вже сильніші, ніж у маленьких діток, тож почувши наші крики, вони злякаються і більше ніколи не будуть приходити до храму.

Я злякалася, тому намагалася дуже тихенько себе поводити, дуже шкода було б їх налякати.

Бабуся вийшла на подвір’я і погукала нас.

• Дівчатка! Ходіть вже, буде Причастя.
• А що це таке, бабусю? – запитала я.
• Ходи і все побачиш.

Вона підвела мене до ікони, я перехрестилася і поцілувала її. Потім, бабуся Оля схрестила мені на грудях руки і поставила біля дівчаток. Я із завмиранням серця чекала, що ж буде далі. Ворота в храмі відчинилися і священик промовив:

• «Со страхом Божим и верою приступите!»

В руках він тримав чашу. Священик по черзі підходив до дітей, які стояли один за одним і запитував ім’я. Черга підійшла і до мене. Я назвала своє ім.’я і він в ложечці, щось мені дав. Потім підійшла до столика і мені дали води. Я випила, також мені дали невеличкі кусочки хлібця (потім я взнала, що це просфор називається) і бабуся забрала мене до себе. Я з’їла ці шматочки. Вони були дуже смачними.

• Я ще хочу! – повернулася я до бабусі.
• Вона мені дала ще велику, круглу просфорку.

З’ївши і її, мені захотілося ще. Я поглянула на бабусю, але в неї більше не було. Максим підійшов зненацька. Він взяв мою руку і щось туди положив і швидко повернувся назад. Я розкрила руку і помітила ще просфорку. По маленькому шматочку я смакувала нею. Дівчатка це помітили і посміхнулися.

Основна частина служіння закінчилася і люди почали йти додому. Бабуся сказала, що тепер буде панахида. Вона дала мені свічечку і ми їх тримаючи в руках, засвітили. Священик став біля столика (пізніше я дізналася, що він називається поминальний) і почав щось співати і читати книжечки з іменами, які лежали біля нього. Хор йому підспівував і дочитавши все, люди, які залишилися на цій службі підходили і брали ще просфорки і з книжечками і йшли додому.

• Бабусю! Це вже все? – запитала я.
• Так. Тепер будемо йти додому.