2

Я прокинулася від того, що промінці сонця залоскотали мого носика. Прокидатися ніяк не хотілося, але почувши чиїсь голос за дверима, цікавість охопила мене і я вийшла з кімнати. Біля стола сиділа якась жінка і вони розмовляли з моєю бабусею.

• Доброго ранку! – промовила я і швидко побігла до бабусі Олі.
• Доброго ранку, доцю! – промовила жінка. – Як спалося тобі? Виспалася вже?
• Так. Добре спалося! – я поглянула на бабусю.
• Це Валентина Семенівна! – промовила вона. – Наша сусідка!
• Олю! Яка там Валентина Семенівна! Клич мене просто – баба Валя. А тебе як звуть?
• Орися!
• Яке у тебе гарне ім’я, таке незвичайне. А ти знаєш, хто його тобі подарував?

Я похитала головою. Мама ніколи мені не розповідала, хто мене так назвав. Але я завжди гордилася своїм іменем, бо у садочку була лише одна я – Орися.

• Ось, твоя бабуся Оля так тебе назвала. Олю, ти що їй ще не розповідала?

Вона похитала головою.

• А хіба за тобою встигнеш! – поглянула вона на бабу Валю. – Ми ще не встигли про таке поговорити. Біжи, Орисю одягнися і будеш снідати. Я тобі картопельки наварила, будеш зі сметанкою їсти. Так?

Жінка поцілувала мене в чоло і я пішла до кімнати одягатися.

• Як вона? Вже трохи оговталася після смерті батьків? – запитала Валя.
• Не можу тобі сказати точно, ще дуже важко і мені і їй. – заплакала Оля. – Знаєш, Валю, я й досі себе звинувачую у смерті Маринки. Я як відчувала, що тільки він забере її звідси, так і з моєю донечкою щось станеться. Ось, так і сталося.
• Не картай себе, Олю. На все воля Божа. Так повинно було статися. Сльозами тут не допоможеш і не гризи себе, бо в тебе тепер є для кого жити і кого піднімати на ноги. Тож, дівчинці потрібна сильна і здорова бабуся. Ходи з нею до церкви, молися, тоді Вам буде трохи легше, от побачиш!
• Так! Я знаю, що потрібно так робити. – вона витерла сльози з очей. – Ось, потрібно буде хліб занести на службу. Той і підемо з Орисею до церкви.

Я одяглася і вийшла на кухню. Баби Валі вже не було, а на столі вже був підготовлений мій сніданок. Я швидко все з’їла і подякувала бабусі.

• Бабусю! А можна мені вийти на двір?
• Звичайно. Тільки хустинку потрібно закрутити на голову, щоб не напекло сонце.

Вона мені закрутила синеньку хустинку з червоними маками  і я вибігла на двір. Тільки тепер, я могла розглянути детально бабусині володіння. Спочатку, я познайомилася з собакою. Він трохи гавкав на мене, але я підійшла і погладила його по голівці. Песику це сподобалося, бо він почав лащитися до мене і махати хвостиком.

• Я ще потім до тебе підійду! – промовила я до Бровка (так його назвала бабуся).

Подвір’я було велике, тож я як справжній мандрівник обійшла його від початку і до кінця. Все було настільки цікавим, що я і не помітила, як зайшла за будинок. А там, був великий, фруктовий сад. На деревах дозрівали яблука, груші; сливи, які вже достигли, лежали на траві, тож я вирішила посмакувати ними. Обтерла у свою спідничку одну сливку і розкрила її, а там – здоровезний черв’як. З переляку, я викинула її. Взяла наступну – знову він. Що ж робити, так всі сливи порозкриваю і ніяк не спробую. Вилізу краще на дерево і там знайду не помічену черв’яком. Я так і зробила. Для того, щоб на нього вилізти, потрібно було прикласти багато зусиль, але такі жертви вартували цього. Діставшись самого верху дерева, я зірвала найсоковитішу на мій погляд сливу. Я її розкрила, вдихнула аромат достиглого фрукту, відкинула кісточку, а там – знову черв’як. Що ж це таке! Але, все ж таки я знайшла фрукт без цього шкідника. Удача виявилася далі на моєму боці, тож досхочу наситившись цими плодами, у мене постала нова проблема: «Як злізти з дерева?». Коли вилазила, страшно не було, але злазити – страх з’явився і я не могла його перебороти. Я гукнула:

• Бабусю! – відповіді не було.

Потім ще раз, тільки голосніше.

• Бабусю! Допоможіть!

І знову тиша. Я почала плакати. За кілька хвилин, почула чийсь голос.

• Чому рюмсаєш? – я повернула голову, а біля нашого паркану стояв хлопчик. Він був високим і худорлявим і нагадував довгу жердину, яка стояла біля бабусиних воріт.
• Не можу злізти! – плакала я.
• А чому залізла туди? – підійшов він ближче.
• Бо хо…ті…ла сливку не червиву з’їсти.
• А що на землі не було, що так високо залізла?
• Не було! – далі плакала я.
• Тоді, будеш там і жити! – посміхнувся він і пішов.

Я помітивши, що він пішов почала плакати ще сильніше. Але, через кілька хвилин він повернувся із драбиною в руках. Вона була невеличка, але коли він поставив її біля дерева, якраз підходила, щоб мені з нього злізти. Я потихеньку почала спускатися і коли опинилася на землі, до мене підбігла бабуся.

• Що таке? Орисю, ти що на дерево залазила? – оглядала мене з усіх сторін бабуся.
• Так.
• Ох, леле – леле!
• Я хотіла сливку знайти без черв’яка, а її тут не було. Тож, вирішила залізти на дерево, а злізти – ніяк.