Розді І. У бабусі в селі

1

Я прокинулася. Відкривши очі, поглянула навкруги. Біль обпікав все моє тіло, і я почала плакати. Невідоме мені приміщення, де я знаходилася лякало мене, не розуміючи де я, почала гукати маму, тільки у відповідь тиша. Повернувши голову, побачила маленьку дівчинку, яка перелякано дивилася на мене. Я не звертала на неї увагу, бо дуже хотіла до своєї мамусі. Сльози котилися по обличчю і обпікали рани, які я відчувала на своїх щоках.

• «Що ж зі мною трапилося?» - думала я, - де тато і мама. Ми ж разом їхали в село. Що з ними?

Не витримавши більше, я намагалася встати, щоб піти і пошукати їх, але скотилася з ліжка. Від болю закричала. Моя сусідка по палаті, швидко кудись вибігла і до мене прибігла, якась жіночка.

• Орисю, донечко! – загукала вона і підбігла до мене, щоб допомогти підвестися. – Чому ж ти встала, ти ж ще така слабка! – вона повернула мене на ліжко і з сумом подивилася.

Жінка намагалася щось сказати, але ніяк не наважувалася.

• Скажіть, а де моя мама і тато? Покличте їх до мене! – зі сльозами на очах промовила я.

Вона опустила голову і гірко заплакала. Я не могла зрозуміти, чому вона так плаче.

• Немає більше у тебе ні мами, ні тата! – тихо прошепотіла вона.
• А де вони? Пішли до баби Клави? Куди вони пішли без мене? – я заглядала їй в очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Жінка витерла очі і поглянула на мене.

• Ти не пам’ятаєш мене, доню? – запитала вона.

Я оглянула невідому мені жінку і похитала головою.

• Я твоя бабуся Оля, мамина мама. Ти не пам’ятаєш, бо була дуже маленькою, коли ви поїхали жити до міста. Все у нас буде добре, от побачиш, доню. Ти видужаєш і ми поїдемо до мене.
• Я не хочу нікуди їхати. Хочу до мами! – заплакала я. – Позвіть її до мене! Мені болить все.

Жінка пересіла на моє ліжко і притулила до себе.

• Не плач, моя крихітко! Не плач! – цілувала вона мене в чоло.

За кілька хвилин до палати зайшла тьотя у білому халаті і щось мені вколола. Я плакала, бо не хотіла уколів, але мене ніхто не слухав. Потім, я заснула. Я спала і бачила маму з татом. Вони посміхалися, тато – підкидав мене високо – високо, і я сміялася. А потім, вони відійшли від мене і помахали рукою. Я намагалася їх наздогнати, гукала, але вони зникли. Я прокинулася і витерла сльози на очах. Бабуся Оля сиділа на стільчику і щось читала. Побачивши, що я прокинулася, вона запитала чи хочу я їсти, пити. Я поглянула у вікно. Було темно. Я попросила води і вона мені подала склянку.

• Бабусю Олю, а де моя мама? – знову запитала я.

Вона зробила вигляд, що не почула мене.

• Вона померла? – жінка кивнула головою. – А тато?
• Теж.
• А як ж я тепер буду без них? Я ж нікому не потрібна.

Я щосили закричала і почала істерично плакати. Бабуся мене заспокоювала, цілувала і плакала зі мною. Знову до палати забігла медсестра і вколола щось. Я заспокоїлася і знову заснула. Крізь сон я чула розмову:

• Навіщо, Ви їй повідомили про смерть рідних? Потрібно було потім сказати, у більш спокійній обстановці. – сварила медсестра бабусю.
• Як не сказати, вона ж запитує щохвилини про них! Що ж я буду брехати їй. Брехнею їх все -одно не повернеш.
• Як знаєте, але більше такого не робіть. Вона ще маленька. Поговоріть краще про казки, запитайте про друзів.
• Ви хочете сказати, що я не знаю про що з дитиною розмовляти? – голосно вигукнула бабуся.

Медсестра вийшла з палати і грюкнула дверима. Бабуся знову взяла свою книгу і почала її читати.

Я проспала всю ніч і відкривши очі, помітила що на вулиці світить сонце. Моя сусідка знову сиділа на ліжку і спостерігала за мною. Бабусі не було поряд, я захвилювалася де вона, бо боялася, що вона мене покинула, як і тато з мамою.

• Не бійся! – заговорила незнайомка. – Твоя бабуся пішла до лікаря, він її викликав.
• А я і не боюся! – рішуче мовила я.
• Мене звуть Яринка! А тебе?

Я поглянула на дівчинку. Маленька, руденька з кирпатим носиком і ластовинням, вона нагадувала мені руденького Антошку з мультфільму. Я посміхнулася.

• Я – Орися! А ти чому тут? – запитала я, поглянувши на неї. – По тобі не скажеш, що ти хвора.
• Я здорова, але мене ніхто не відпускає звідси.
• А де твої батьки? – запитала я і уважніше поглянула на Яринку.
• Я – сирота. Жила з бабусею, але кілька днів тому вона померла і мене хоче хтось забрати до своєї сім’ї. Тому, чекаю.
• І я – сирота! – важко видихнула я. – Але, мене забере бабуся Оля до себе.
• Пощастило ж тобі! – витерла вона носа.

До кімнати зайшла бабуся.

• Ти вже прокинулася, Орисю? – запитала вона і поклала на стіл фрукти. – Лікар сказав, що ще кілька днів і тебе можна звідси забирати. Тож, ще трішки потерпи і ми поїдемо.
• А попрощатися з мамою і татом? – сльози накотилися на очі.
• Ще встигнемо. Тільки не зараз. Добре? – вона намагалася себе стримати, щоб також не заплакати.

Я кивнула головою. Бабуся нагодувала мене, а потім вийшла знову на коридор. Яринка пересіла на моє ліжко.

• Було б дуже добре, якби ми жили б разом, правда? – посміхнулася вона до мене.
• Думаю, що так. Але ти не хвилюйся, можливо станеться диво і ми будемо жити неподалік.
• Я б цього дуже хотіла. Ти мені подобаєшся. Давай дружити? – потягнула вона свою руку до мене.
• Давай! – відповіла я.