Розділ 3

      Софія не стала розповідати про те, що з нею трапилось. Чомусь захотілось залишити все в таємниці, особливо знайомство з Юліаном. Це ім’я не здавалось їй вже таким дивним і неприйнятним для чоловіка. Вона ще довго прокручувала в голові їхнє знайомство. Його приємний голос, зеленкуваті очі, силу м’язів, і цей вабливий дотик до її губ. Вона огорнула своє тіло руками, дозволивши уяві малювати пристрасні картинки. Згадала піджак чоловіка, яким покрив її плечі. Ще тоді вдихнула свіжий запах парфумів. Здавалось пахло морем. На лекції намагалась зосередитись на голосі викладача, але чула голос зовсім іншого чоловіка. Розсердилась на себе, для чого мріяти про того, кого невідомо чи ще побачить. 

Накрапав маленький дощ і робилось вітряно. Софія з Дариною стояли на зупинці, жваво обговорюючи останні події в університеті. Дівчата за розмовами не одразу помітили, як до них під’їхав сірий позашляховик і звідти вийшов чоловік з букетом квітів. Він підійшов крадькома до дівчат, не поспішаючи перебивати їхню розмову. 

– Не знаю, але мені подобаються старші чоловіки. Чомусь, здається, що вони розумніші, серйозніші, значно впевненіші в собі.

– Досвідченіші. – додала Дарина, не підозрюючи, що потрапила в ціль.

– Це точно. – Софія потупила погляд, згадавши вчорашню пригоду в кабінеті Юліана.

– А ще сильніші. Багатші. 

Софія ледь крізь землю не провалилася, коли озирнулась і перед собою побачила Юліана. Його обличчя всміхалось, а в зелених очах бігали бісики. Йому явно сподобалось те, що він почув. 

– Я Юліан. – звернувся до здивованої Дарини.

– Дарина. – відповіла, зрозумівши за кілька секунд, що ці двоє були знайомі. 

– Виявляється, вчора у когось було день народження. – поглянув на зблідлу Софію, втішаючись її збентеженістю. – Не гарно вийшло, тому я вирішив виправити ситуацію. – чоловік простягнув дівчині букет троянд, змушуючи її ще більше ніяковіти.

– Я не люблю троянди. Це банально. – раптово випалила, не повіривши, що сказала це в голос.

– Он як. Що ж. – Юліан озирнувся в пошуках смітника і не вагаючись ані секунди жбурнув їх в урну. – Ходімо. – взяв за руку.

– Куди? 

– Поїдемо в квітковий і купимо тобі квіти, які ти любиш. 

– Ти це серйозно? – зненацька перейшла на "ти". 

– Звісно. Хіба я схожий на не серйозного чоловіка? – усміхнувся кутиками вуст, натякнувши на нещодавню підслухану розмову.

Вона зиркнула на Дарину, яка лиш мовчки спостерігала за усім, що відбувається, а потім несподівано навіть для самої себе попрямувала за чоловіком. Юліан відчинив перед нею двері, після чого попрощався з Дариною та сів в авто. Вже пізніше Софія напише подрузі слова вибачення, намагаючись віднайти для себе хоча б якесь виправдання.

Їхали мовчки, зосереджено вдивляючись на дорогу. Софія картала себе за своє імпульсивне рішення. “Що тепер Юліан подумає про неї? Що вона легковажна дурепа, котра сіла до малознайомого чоловіка в машину. Ще й ця розмова про старших чоловіків, ну як можна бути такою дурепою”.

– Тож, які ти, любиш квіти? – поставив питання, перервавши дівочу самокритику. 

– Ніколи не здогадаєшся. 

– Тільки не кажи, що ніякі. Бо я не знаю жодної жінки, яка б не тішилась подарованим квітам. Ну, окрім тебе. – знову хитро всміхнувся, пускаючи бісики.

Софію пересмикнуло від роздратування, “і, що він собі тільки думає. Весь час з неї насміхається”.

– Півонії. – відповіла, ледь стримуючись, аби не нагрубіянити. 

– Ніколи б не здогадався. Тобі більше підходять троянди, такі ж колючі, як й ти.

Софія знову збиралась щось відповісти на свій захист, втім Юліан не дав цього зробити, додавши те, від чого зробилось приємно.

– Але водночас такі прекрасні.

Помітив, як від компліменту на обличчі дівчини з'явилась посмішка. 

– У мене мама відколи ми придбали будинок захопилась висаджуванням квітів, тому, мабуть, ця любов до простих букетів передалась від неї.

Юліан покивав головою, добре, розуміючи про що вона каже.

– Всі ми щось перебираємо від наших батьків. Я ось до прикладу, граю на фортепіано, це також мені передалось від матері. 

– Ніколи б не подумала.

– Бачиш, ми вміємо дивувати одне одного. – на мить відірвався від дороги, аби поглянути на Софію. “До чого ж зваблива”. Він затримав погляд на її губах, але швидко відвернувся.

– Які ще квіти, окрім півоній висаджує твоя мама? – знав, що питання звучить якось дивно, але це перше, що спало на думку. Потрібно ж було якось абстрагуватися. 

– О, найбільше у нас маргариток. – із задоволенням підхопила розмову. 

– Чому саме вони?

– Не знаю, мабуть, через ім’я. Маму звати Маргарита.

– Он як. Як на мене, доволі рідкісне ім’я. Хоча, впевнений, що раніше я його десь вже чув. 

Вони нарешті під’їхали до квіткового магазину. Софія чомусь присоромилась за свою поведінку, чоловік справді хотів її привітати з вчорашніми уродинами, а вона невідомо чому так повелась. Втім, хіба вона просила викидати букет.

– Йдемо? – запитав Юліан, відстібнувши пасок безпеки, злегка до неї нахилившись.

Софія від його близькості знову не могла поворухнутись. Їй так і кортіло зазирнути в зелені очі та роздивитись кожну частинку його обличчя. Нарешті, зібравши себе до купи, вийшла з автівки. Чоловік поводився впевнено та галантно. Продавчиня, яка їх обслуговувала готова була пригнути вище своїх професійних здібностей, аби тільки задовольнити потребу клієнта. Зрозуміло було, що Юліан їй сподобався, погляди, які на нього безсоромно кидала жінка, не пройшли повз увагу Софії. Не сподобалось їй те, що щойно відчула. Вибрала нашвидкуруч букет і вийшла з магазину.

– І, що це щойно було? – поставив питання, невдовзі вийшовши слідом.

– Нічого. – буркнула, схрестивши руки. Невідомо було на кого сердилась більше, на жінку, яка поїдала очима Юліана, чи на нього самого, за те, що втішав своє самолюбство, а можливо, на себе, за те, що реагує, як не повинна б реагувати.