Розділ 2

        Софія продовжуючи дивитись на незнайомця, не могла поворухнутись. Розуміла, що не варто так відверто розглядати чоловіка, але нічого не могла з собою вдіяти. Він накрив тонкі пальчики своєю теплою, широкою долонею, що вперлись в його груди. 

– Ходімо. – звернувся до дівчини впевненим, рівним голосом. 

– Куди? – запитала ледь чутно, висмикнувши руку.

– Не бійся. 

За мить вони підійшли до темних оббитих шкірою дверей. Софія напружилась від невідомості. Чоловік, помітивши її схвильований вигляд усміхнувся, тоді відчинив двері й пропустив дівчину, аби та увійшла. Софія видихнула з полегшенням, коли за дверима виявився звичайний робочий кабінет. Тут було значно тихіше, ніж в залі та прохолодніше. Незнайомець запросив дівчину присісти на стілець, накинувши на її тонкі плечі свій темно-синій піджак. 

– Він не кусається. – промовив, коли знову помітив в її бездонних очах страх. – Я до речі також. – їхні погляди знову зустрілись, Софія знітилась і першою відвела очі. – Все гаразд, мене можеш не боятись. – чоловік підійшов до дверей, збираючись йти. 

– Ви куди? – зірвалась з місця, отямившись. 

– Я швидко повернусь. Залишайся тут.

Двері зачинились і Софія залишилась розгублено стояти, не розуміючи, що щойно відбулось. Це вперше в неї чоловік викликав схожі емоції, ті були дивні та змішані. "Довірилась якомусь незнайомцю і пішла з ним невідомо куди. Геть втратила розум". Нагримавши на себе, підійшла до дверей, аби швидше звідси забратися. Проте, знову зіштовхнулась з цим дивним чоловіком. 

– Усе-таки хотіла втекти від мене. 

– Слухайте, я вас зовсім не знаю, скажіть, що вам від мене потрібно і я піду. 

– Присядь. – вказав на стілець м'яким тоном. Софія усім своїм виглядом дала зрозуміти, що не збирається нікуди сідати. – Гаразд, як хочеш, а я присяду. Увесь день на ногах, втомився. 

– Що вам від мене потрібно? Ви власник цього клубу? Тоді вимушена повідомити вас, що це найгірше місце в якому я тільки була. Клієнти збоченці. Чіпляються до дівчат, попри їхнє небажання з ними спілкуватись. І ви, якийсь дивний, притягли мене в цей тісний кабінет невідомо для чого. 

– Юліан, хлопці вже все вирішили. – до кабінету несподівано увійшов сивоволосий чоловік. – Вибач, не пропильнував. Старію.

– Дякую, дядько Макс. 

– Що? Кого пропильнував? Що взагалі відбувається? – кинула сердитий погляд на дивакуватих чоловіків. 

Старший чоловік підійшов до дівчини й подав їй руку для знайомства. 

– Вибач, дитинко за незручності. Це моя провина, не проконтролював кого впускаю до клубу. 

– То ви власник цього клубу?! – до Софії нарешті почало щось доходити. – А ви тоді хто? – перевела погляд знову на чоловіка, що привів її сюди. Ось-ось і здавалось голова піде обертом від того, що відбувалося.

– Добре, я піду, бачу вам є про що поговорити. – моргнув, згадавши себе у такому ж молодому віці.

– Юліан? – перепитала, пирхнувши зі сміху. – Вам це ім'я геть не підходить. 

– Он як?! Яке ж тоді? – чоловік відкинувся на спинку крісла і зосередив свій погляд на дівчині. 

– Ну не знаю. Олексій, Остап, Денис. – схилила набік голову, підбираючи ім'я чоловіку, буцімто нову сорочку. – Знаю! В’ячеслав! – несподівано вигукнула, немов виграла в лотерею.

Чоловік усміхнувся, але посмішка ця здалась Софії з домішками прихованого суму. 

– Так звали мого батька. Він помер сімнадцять років тому.

– Вибачте. Я не знала. – Софія вже з десять разів пошкодувала, що затіяла цю розмову.

– Все гаразд. Не слід так перейматись. – він підвівся з-за столу, надавши обличчю безтурботності. – Вип’єш чого-небудь? 

Софія кивнула.

– Води, будь ласка.

Юліан наповнив склянку води та подав її дівчині, кинувши вкотре зацікавлений погляд під яким вона щоразу ніяковіла. 

– Моє ім’я тобі відоме, тепер я хочу знати, як звуть тебе. 

Дівчина перед тим як назватись, зробила ковток, бо в горлі геть пересохло. Тоді поглянула на чоловіка і нарешті представилась.

– Софія. – відповіла майже без трепету в голосі.

– Приємно, Софіє з тобою познайомитись. Чомусь я був впевнений, що ім’я в тебе не менш чарівне, ніж його власниця.

Рота мурах пробіглась шкірою, а в животі заворушилась не менша кількість метеликів. Рум’янець, що зрадницькі виступив на обличчі дівчини свідчив, що їй не часто доводилось чути компліменти, а значить вона була не з тих легковажних дівчат, які поповнювали власні списки чоловіків. Юліан зрадів, бо потрапив в ціль, відчув, що також їй сподобався, хоч якби не намагалась це приховати.

– Як ти вже зрозуміла, цей клуб мені не належить. Я інколи тут відпочиваю або ж допомагаю Максу, це давній друг мого батька. Сам же я займаюсь будівництвом. Сімейний бізнес, який лежить виключно на моїх сильних плечах. – чоловік напружив м’язи, що й так пробивались крізь ділову блакитну сорочку, викликавши цим в Софії легку усмішку.

Вона стояла зі склянкою в руках, спіймавши себе на думці, що їй невимовно цікаво слухати цього чоловіка. Їй хотілось дізнатись про нього якомога більше, геть забувши для чого вона тут. Мабуть, друзі із Захаром забили на сполох, помітивши її відсутність.

– Я проходив повз, коли помітив, як цей козел почав до тебе приставати. А ти молодець, вміло завалила йому. Я навіть не встиг втрутитись.

Софія усміхнулась, викликавши в чоловіка бурю приємних емоцій. Його манила її безпосередність, те, як вона ніяковіла щоразу, коли він опинявся поруч, а те, як вона ховала очі змушували його шаленіти й відчувати збудженість. Після скандального розлучення з дружиною, Юліан зарікся зв’язувати своє життя ще з ким-небудь. Поділ спільного майна виявився не підвладним йому, тому, аби якомога швидше позбутися колишньої, яку нічого окрім грошей не цікавило, змушений був відписати їй трикімнатну квартиру, а сам переїхати в заміський батьківський будинок. Рік без жіночої ласки, виявилось витерпіти було не так вже й легко. Задовольнятися дівчатами призначених для цієї спеціальної справи Юліан не бажав. Категоричний, надто правильний не міг дозволити собі подібного. Він не помітив, як наблизився до дівчини, котра продовжувала все ще тримати в руках напівпорожню склянку. Вона знову зробила ковток води, вмить закашлявшись. Краплинка прозорої рідини почала стікати по привабливих губах, Юліан не втримався, ніжно провів по них подушечкою великого пальця, викликаючи тілом – жар. Софія мимоволі заплющила очі й розтулила рота. З висоти свого зросту Юліан поглянув на неї, готовий припасти до вуст, коли до кабінету зненацька постукали.