Вістря Кулаку

Вістря Кулаку

Сигнал до зборів застав Іван Доньця прямо під штангою. Огидний писк та різкий перехід сирени до своєї мелодії мало не скинули гриф прямо на груди термінатора.

— Ти страхуєш?! — руки Івана тремтіли і ніяк не могли поставити штангу на держак.

Його напарник, Кирило, такий же термінатор, як і він, нарешті підхопив штангу. Погляд обох зосередився на червоній лампі, яка блимала у такт сирени, але вже трохи тихіше.

— Давай до куреня, побачимо, що нам курінний за новини приніс.

Іван Донець уже другий рік проходив службу в секторі Дике Поле, куди їхній ударно-штурмовий полк направили разом із декількома іншими загонами сердюків. Служба полягала в простому базуванні сил Федерації Гетьманату. Сектор знаходився глибоко в тилу їхньої території, куди навряд чи могла залетіти армада Імперії Сонця або ж Корпоративної Республіки. Весь полк харчувався на планеті, де розташовувалась козацька паланка та вся адміністрація. Оскільки цих планет уже було до біса, то й назву вона отримала суто формальну — Паланка 323. Просто порядковий номер планети в секторі, та й рівень її значимості попереду нього. Паланка була заснована декілька десятків років тому й уже повністю вийшла на самозабезпечення цивільного населення. Велика кількість рабів дозволяла швидко розвивати промисловість, агропродукцію й інші необхідні для самозабезпечення речі. Єдине, що жодна з паланок не могла сама робити без дозволу Великої Ради Січі, — це виготовлення зброї та космічних кораблів. Для цього існували інші планети, які займалися створенням корпусів для кораблів, силової броні для Сердюків, ковкою зброї ближнього бою або ж варінням плазми.
Іван Федорович Донець служив термінатором, як і його батько Федір Михайлович. Батько ж Федора — старий обшитований сердюк Михайло Кирилович Донець — був першим у їхньому роду, хто дослужився до найпрестижнішої спеціалізації — термінатор ударно-штурмового полку космічних сердюків.
Тренування козаків, які хотіли служити в таких загонах, починалося з 6 років. Батько Івана, Федір, за свою службу сердюком мав право відправити одного сина безоплатно в курінь пластунів, що й зробив, як тільки тому прийшов свій час. Упродовж трьох років вони займалися фізичним розвитком, опановували механічних бот-коней та по-троху звикали до зброї. Щоб у дітей-пластунів взагалі дах не поїхав від напружених тренувань, на літо їх відправляли на два місяці додому. Іван ще застав живого діда Михайла, що було не такою вже й рідкістю для термінаторів, адже в ті часи спалахували лише місцеві конфлікти та локальні територіальні сутички з іншими імперіями, про які, звісно, ніхто не афішував.

У десять років усі, хто складав вступний тест, уже зараховувалися до кадрових сердюків і мали доступ до навчання користуванню всіма вогневими засобами. Свій перший вихід на другу космічну швидкість рідної планети «Збараж» Іван здійснив у дванадцять років. Пробувши в космосі разом із такими ж підлітками добу, вони вдало спустилися на землю, навіть не заригавши тісне приміщення їхнього десятку. Для загартовування тіла такі польоти здійснювали кожного місяця, щоб майбутні справжні космічні сердюки-термінатори уже не боялися жодних перельотів, висадок на місяцях, планетах або ж абордажу кораблів Харцизів. Саме в період з 12 до 15 років, якщо постійно тренувати польоти з перевантаженням та невагомістю, можна практично нівелювати майбутні складнощі й проблеми зі здоров'ям.

— Може, знову харцизи вилізли? — Іван подумав уголос, біжучи разом із товаришами до свого куреня.
— Та чорт його знає, минулого разу ми ж стратили їхнього ватажка, невже вони змогли знову об'єднатися? — друг Кирило не відставав поруч.
— Так, думаю, це кляті харцизи.

Щодо цих харцизів — це були злочинці та дезертири, які років десять тому розплодилися в сусідній планетній системі та перехоплювали вантажні й військові кораблі. Одного разу навіть випадково хотіли вийти на абордаж корабля пластунів, але якимось дивом ухилилися від торпед, що випустив сторожовий корабель, і швидко відійшли на форсажі, прикриваючись планетою.
Перший свій бойовий не-варп виліт Іван здійснив у п'ятнадцять років як джура одного з ветеранів свого куреня. Він хоч і не виходив у космос разом із абордажно-ударною групою для захоплення корабля харцизів, але на своєму тілі відчув справжні перевантаження, безлад за декілька хвилин до виходу капсул та передчуття тривоги перед атакою. Як джура, він був слугою у старшого сердюка, Кирила Гнатовича Скелі. Кирило Гнатович вибрав його під час отримання звання Термінатор IV, яке дається за двадцять років служби сердюком. На цьому рівні кожен із таких сердюків міг взяти собі по джурі в помічники. Згідно зі статутом Коша, із цього дня лише старший козак міг віддавати накази своєму джурі — і ніхто більше. Одного разу інший термінатор, але зі слабшим званням — Термінатор II, — викинув Івана з душової кабіни, і той розсік собі лоба над бровою об плитку на стіні. Кирило Гнатович це помітив, а коли дізнався, що сталося, почервонів як рак і кулею вилетів до коридору, де нападник саме повертався до себе після перемоги над джурою. Маючи ідеальну атлетичну форму — не дарма генетично носить прізвище Скеля, — він за два удари повалив кривдника, потім схопив за чуба та руку і з усієї сили пробив у стінці дірку його головою. Лише коли на нього насіли втрьох інші термоси, вони змогли вирвати жертву з його рук. Того ж вечора всіх трьох заарештували та вранці поставили перед полковою суддею. Нападник отримав обнулення як покарання: йому тут же обголили чоло догола й зняли два ступені звання, перетворивши його з Термінатора II на термоса нульового ступеня — тобто такого, якого щойно прийняли в кадрові сердюки. Фактично це означало кінець службі в елітних шерегах піхотинців. Кирило Гнатович отримав чотирнадцять діб ями, куди дозволялося лише двічі на день опускати й підіймати відро. Джуру ж, тобто Івана, відпустили після того, як інші козаки засвідчили його безвинність.