IV частина

Фей кидає пакети на землю, несучись до пари, яка стоїть біля входу до ярмарку. Підбираю пакети та біжу за нею, кличучи:

— Гей! Подруго, ти куди так мчиш?!

Але вона не звертає на мене уваги кричачи тим двом:

— Агов! Ану швидко відійшла від мого нареченого, поки я тобі все волосся не повисмикувала!

Вони обертаються, помічаючи нас. Хлопець із темним волоссям в окулярах забирає у світловолосої дівчини троянди й ховає її за собою. Коли Фей залишається дійти пару кроків, він виставляє вперед пишний букет квітів, говорячи:

— З прийдешнім Новим роком, моє kätzchen*(з нім. – кошеня)

Приголомшена, вона завмирає на кілька секунд, а потім запитує:

— Kätzchen? Ммм… точніше, це мені квіти?

Хлопець киває, віддаючи букет, та цілує її в щоку:

— Хотів зробити тобі сюрприз, але не думав, що так вийде.

Фей каже, вдихаючи аромат троянд:

— Я теж не думала, що зустріну тебе сьогодні. Відійдемо поговорити?

Хлопець знову киває, і вони відходять. Я залишаюся стояти з невідомою мені дівчиною, яка, перериваючи тишу, звертається до мене:

— Складеш мені компанію? Вони все одно ще довго будуть говорити.

Поглянувши на неї, дивуюся, що вона так схожа на Панфіла, тільки в жіночому образі: світле кучеряве волосся, ніс горбинкою, ямочки на щоках, а ось очі... вони були яскраво-зелені, а не бурштинові.

— Ви родичка Панфіла?

Дівчина від запитання округляє очі, а потім сміється, питаючи: “Що, так схожі?”. Я киваю.

— Так, я його кузина – Генрієтта. А ти?

— Інеса – його дівчина.

— Дівчина? Ну, так чудово, давно хотіла сходити з однією з його дів... ой! Вибач, я не…

— Усе гаразд, я знаю.

— Знаєш? І тебе це влаштовує?

— Цілком.

— Ммм… що ж, пішли тоді прогуляємось.

Проходячи через ворота, ми опиняємось у світі чудес та розмаїття. Навколо нас – різнобарвні намети та лавочки, прикрашені гірляндами й різдвяними прикрасами. У повітрі витає запах солодощів і гарячого шоколаду, запрошуючи нас насолодитися смачними частуваннями. Ми вливаємося в натовп, що блукає ярмарком. Дівчата, хлопці, діти та навіть літні люди в яскравих вбраннях й зимових аксесуарах посміхаються та насолоджуються атмосферою свята. Ми обмінюємося веселими посмішками. Генрієтта пропонує спробувати різні розваги, погоджуюсь, і ми йдемо кататися на атракціонах, потім колесимо на льоду. Для мене це вперше, мої ноги тремтіли, немов гілки на вітрі, але з допомогою Генрієтти я змогла прокотитися пару кіл, відчуваю себе з кожним колом упевненіше. Після ковзанки ловлю себе на думці, що як було б чудово покататися ось, так із Панфілом, але швидко відганяю її, вірячи, що він встигне до півночі. Ідучи куштувати народні частування, несподівано зустрічаємо Фей та її хлопця. Мені було так весело, що я зовсім про них забула.

— О! Ось ви де, я думала, ви нас зачекаєте.

Хочу відповісти, але мене випереджає Генрієтта:

— Ми що сторожові пси, щоб вас чекати? Пішли, Інесо.

Вона бере мене за руку, а іншу хапає Фей, кажучи:

— Ей, я взагалі-то за неї відповідаю, так що підемо разом. До речі, Інесо, знайомся, це найкращий друг Панфіла – Ітан.

— Приємно познайомитись, — хлопець простягає мені руку, і я потискаю її.

— Мені теж приємно познайомитись. Я Інеса – дівчина вашого друга.

— Чув про вас.

— Так? А ось я про тебе ні, хоч ти і його найкращий друг.

— А ти й не повинна була про мене чути.

Його слова спантеличують, змушуючи замислитися. Між нами настає тиша, але Ітан відкашлюється, говорячи:

— Забудь, що я сказав. Давайте краще вип'ємо по глінтвейну, поки чекатимемо Панфіла.

Попрямувавши до найближчого намету з напоями, кожен бере по стаканчику; підходимо до музичного гурту, яка виконує пісню: “Jingle Bell Rock”. Разом поринаємо в мелодію, немов пливемо по хвилях нот, обмінюємося поглядами, посмішками, кивками головою й підспівуємо за виконавцями. Коли вони закінчують співати, Ітан кидає пару фунтів, а ми аплодуємо. Потім йдемо просто гуляти ярмарком та Фей пропонує купити новорічні обідки на голову. Я не помічаю, як минає час, поки Генрієтта не звертається до мене:

— Скоро проб'ють куранти, а Панфіла й досі немає. Не хочеш зателефонувати йому?

— Вже? Я б із радістю, але я залишила свій телефон удома.

Вона простягає свій телефон:

— Телефонуй.

Обіймаю її, дякуючи, а потім відходжу від друзів, набираючи номер свого хлопця й прикладаю телефон до вуха. Гудок, ще один. Від хвилювання кусаю ніготь на великому пальці. Гудок та знову обтяжливий гудок, думаю натиснути на кнопку скидання, як чую:

— Алло? Генрієтта?

Моє серце б'ється сильніше від радості та хвилювання, коли чую його голос.