IV частина

Фей кидає пакети на землю, несучись до пари, яка стоїть біля входу до ярмарку. Підбираю пакети та біжу за нею, кличучи:

— Гей! Подруго, ти куди так мчиш?!

Але вона не звертає на мене уваги, кричачи тим двом:

— Агов! Ану швидко відійшла від мого нареченого, поки я тобі все волосся не повисмикувала!

Вони обертаються помічаючи нас, хлопець із темним волоссям в окулярах забирає у світловолосої дівчини троянди й ховає її за собою. Коли Фей залишається дійти пару кроків, він простягає вперед букет пишних квітів, говорячи:

— З прийдешнім Новим роком, моє kätzchen*(з нім. – кошеня)

Приголомшена, вона завмирає на кілька секунд, а потім запитує:

— Kätzchen? Ммм… точніше це мені квіти?

Хлопець киває, віддаючи букет та цілує її в щоку:

— Хотів зробити тобі сюрприз, але не думав, що так вийде.

Фей каже, вдихаючи аромат троянд:

— Я теж не думала, що зустріну тебе сьогодні, відійдемо поговорити?

Хлопець знову киває, і вони відходять. Я залишаюся стояти з невідомою мені дівчиною, яка перериваючи тишу, звертається до мене:

— Складеш мені компанію? Вони все одно ще довго будуть говорити.

Поглянувши на неї дивуюся, що вона так схожа на Панфіла тільки в жіночому образі: світле кучеряве волосся, ніс горбинкою, ямочки на щоках, а ось очі... вони були яскраво-зелені, а не бурштинові.

— Ви родичка Панфіла?

Дівчина від запитання округляє очі, а потім сміється, питаючи:“Що так схожі?”. Я киваю.

— Так, я його кузина – Генрієтта, а ти?

— Інеса – його дівчина.

— Дівчина? Ну так чудово, давно хотіла сходити з однією з його дів... ой! Вибач, я не…

— Усе гаразд, я знаю.

— Знаєш? І тебе це влаштовує?

— Цілком.

— Ммм… що ж, пішли тоді прогуляємось.

Проходячи через ворота, ми опиняємось у світі чудес та розмаїття. Навколо нас – різнобарвні намети та лавочки, прикрашені гірляндами й різдвяними прикрасами. У повітрі витає запах солодощів і гарячого шоколаду, запрошуючи нас насолодитися смачними частуваннями. Ми вливаємося в натовп, що блукає ярмарком. Дівчата, хлопці, діти й навіть літні люди в яскравих вбраннях й зимових аксесуарах посміхаються та насолоджуються атмосферою свята. Ми обмінюємося веселими посмішками. Генрієтта пропонує спробувати різні розваги, погоджуюсь і ми йдемо кататися на атракціонах, потім колесимо на льоду. Для мене це вперше, мої ноги тремтіли немов гілки на вітрі, але з допомогою Генрієтти я змогла прокотитися пару кіл відчуваю себе з кожним колом впевненіше. Після котка зловила себе на думці, що як було б чудово покататися ось, так з Панфілом, але швидко відганяю її, вірячи, що він встигне до півночі. Ідучи куштувати народні наїдки, несподівано зустрічаємо Фей та її хлопця. Мені було так весело, що я зовсім про них забула.

— О! Ось ви де, я думала, ви нас почекайте.

Хочу відповісти, але мене випереджає Генрієтта:

— Ми що сторожові пси, щоб на вас чекати? Пішли Інеса.

Вона бере мене за руку, а іншу хапає Фей, кажучи:

— Ей, я взагалі-то за неї у відповіді, так що підемо разом. До речі, Інесо, знайомся це найкращий друг Панфіла – Ітан.

— Приємно познайомитись. — Хлопець подає мені руку, і я потискаю її.

— Мені теж приємно познайомитись. Я Інеса – дівчина вашого друга.

— Чув про вас.

— Так? А ось я про тебе ні, хоч ти і його найкращий друг.

— А ти й не повинна була про мене чути.

Його слова спантеличують, змушуючи замислитися. Між нами настає тиша, але Ітан відкашлюється, говорячи:

— Забудь, що я сказав. Давайте краще вип'ємо по глінтвейну, доки чекатимемо Панфіла.

Попрямувавши до найближчого намету з напоями, кожен бере по стаканчику; підходимо до музичного гурту, яка виконує пісню: “Jingle Bell Rock”. Разом поринаємо в мелодію, немов пливемо по хвилях нот, обмінюємося поглядами, посмішками, кивками головою й підспівуємо за виконавцями. Коли вони закінчують співати, Ітан кидає пару фунтів, а ми аплодуємо. Потім йдемо просто гуляти ярмарком та Фей пропонує купити новорічні обідки на голову. Я не помічаю як минає час, поки Генрієтта не звертається до мене:

— Скоро проб'ють куранти, а Панфіла й досі з’явився. Не хочеш зателефонувати йому?

— Вже? Я б із радістю, але я забула телефон дома.

Вона віддає свій телефон:

— Телефонуй.

Обіймаю її й дякую, а потім відходжу від друзів, набираючи номер свого хлопця й прикладаю телефон до вуха. Гудок, ще один гудок. Від хвилювання кусаю ніготь на великому пальці. Гудок та знову обтяжливий гудок, думаю натиснути на кнопку скидання, як чую:

— Алло? Генрієтта?

Моє серце б'ється сильніше від радості та хвилювання коли чую його голос.