III частина

Йдучи на потрібну залізничну платформу, чую гудки поїздів та голоси анонсерів. Тягну за собою валізу Еліанори, яка обхопивши мою вільну руку, розповідає щось. Не особливо слухаю її, мої думки зациклені лише на одному – встигнути до Інеси якнайшвидше.

Дійшовши до платформи, бачу поїзд, а поруч із ним провідників. Ставлю валізу й хочу перевірити, котра година зараз, як раптом Еліанора обіймає мене, кажучи:

— Я так буду сумувати за тобою.

Обхопивши її талію, шепочу у вухо:

— Я теж буду за тобою сумувати.

Її вуха червоніють й вона заривається носом у мої груди, бурмотячи:

— Не хочу залишати тебе в такий особливий день.

— Не хвилюйся, ця розлука не надовго, ми будемо переписуватись та дзвонити один одному. Ти навіть не помітиш, як пройдуть ці шість місяців, — гладжу її кучеряве волосся, заспокоюючи.

— Обіцяєш? — піднявши голову, питає вона.

— Обіцяю.

Еліанора притискається до моїх губ, і я відчуваю, як наші серця наповнюються ніжністю та теплом. Мої губи легко відповідають на її поцілунок, наче я намагаюся передати їй усю ту любов та турботу в цю мить прощання. У поцілунку також відчувається відтінками туги – почуття тимчасової розлуки, що робить це розставання особливо глибоким. Коли ми відпускаємо один одного, розумію по її очах, що цей поцілунок назавжди залишиться в її серці. Коли вона знову занурює мене в обійми, лунає голос анонсера, оголошуючи, що поїзд: “Ліверпуль – Лондон" вирушатиме через п'ять хвилин. Я віддаю валізу Еліанорі, цілуючи у скроню:

— Як приїдеш, зателефонуй мені, добре?

Вона киває і підходить до одного з провідників, простягаючи квиток, а потім заходить усередину вагона. Сідаючи біля вікна, вона дмухає гарячим диханням на скло й малює серце. Я посміхаюся та у відповідь складаю свої руки у формі серця, від чого Еліанора теж посміхається. Гуде поїзд, говорячи про своє відбивання, та рушає з місця, набираючи обороти. Коли він зникає за обрієм, дістаю телефон й бачу на екрані рівно одинадцяту годину вечора та повідомлення від Фей:

— Ти пам'ятаєш, яке бажання ти пообіцяв Інесі?

Повідомлення подруги збиває мене з пантелику, я зовсім не пам'ятаю, яке бажання я пообіцяв Інесі. Недовго думаючи, відправляю Фей смс:

— Де ви зараз?

Але вона не відповідає. Заходжу в додаток для відстеження телефону і бачу, що смартфон подруги знаходиться недалеко від магазину “Primark”. Мчу туди. Виходячи з вокзальної станції, ловлю таксі, називаю адресу водієві й ми рушаємо. Переводячи подих, дивлюся у вікно машини, спостерігаючи за перехожими людьми, які радісно проводять час: одні купують у торгових кіосках різні ялинкові іграшки, сувеніри та солодощі; другі слухають музичні виступи, плескаючи у такт музиці; а треті розважаються на різних атракціонах, такі як катання на каруселях чи з'їзди з гірки на санях. За спогляданням мене відриває голос чоловіка:

— Приїхали.

Розплатившись, таксист бажає мені приємного вечора. Виходячи з авто, помічаю Санта-Клауса, який роздає прохожим дітям подарунки, й в мене в голові виникає спогад:

Осінь. Я та Інеса: ми сидимо на лавці в парку, попиваючи гарячі напої, бовтаючи:

— Яке бажання ти хотіла б на Новий рік? — запитую я.

Інеса, відпивши кави, відповідає:

— Хм… мабуть, побачити тебе в костюмі Санта-Клауса. Це було б смішно.

“Побачити мене в костюмі Санта-Клауса – ось, що вона хотіла”

Підходжу до Санти, коли діти, подякувавши йому за подарунки, тікають до батьків:

— Гей, дядьку! Дай костюмчик на прокат, мені для справи потрібно.

— Хо-хо-хо, хлопче, я ж справжній Санта-Клаус, як я можу віддати тобі свої речі?

Стягнувши з нього бороду, розумію кого впізнаю:

— Лазар? Це ти?!

Друг вихоплює бороду в мене з рук, відповідаючи:

— Так, я. Тільки не кричи.

— Воу, а чого ти не з Феліксом?

— Ти не бачиш? Я працюю.

— Так давай, я тебе підміню.

Лазар дивиться на мене косо, кажучи:

— Знаю, я твоє “підміню”. Потім, як завжди, буду відпрацьовувати кілька змін без зарплати.

— Ой, та подумаєш, за дві зміни тобі не заплатили, я ж потім відшкодував усі твої збитки.

— Твоя правда. Гаразд, дам тобі на прокат, якщо роздаси ці останні подарунки, — він простягає мені червоний мішок, — і заплатиш удвічі більше, ніж минулого разу.

Дістаю з кишені останню тисячу фунтів і простягаю йому:

— Це все, що в мене є. Решту віддам завтра.

Друг забирає мою останню тисячу, говорячи: “Домовилися”.