II частина

Безліч людей виходять на вулиці, щоб прогулятися та насолодитися святом. Крокуючи по району Евертон, по дорозі зустрічаю багато різних закоханих пар, дітей, людей “під градусом” і навіть Санта-Клауса, який хотів мені вручити подарунок, але я люб'язно відмовилася. Дійшовши до потрібного будинку, стукаю у двері, сподіваючись, що мені не відкриють або скажуть, що я помилилася оселею.

Тиша. Думаю вже зібратися та йди додому, відправляючи повідомлення Панфілу, що його подружка не захотіла скласти мені компанію, як раптом чую віддалено шарудіння, а потім звук дверного ланцюжка, що відкривається переді мною. Бачу жінку з сальним волоссям та впалими очима, вона суворо звертається до мене:

— Що треба?!

Вдягаю свою ввічливу посмішку, відповідаючи:

— Доброго вечора, а тут живе Інеса? Я просто її подруга, і ми домовилися піти погуляти сьогодні ввечері.

Жінка оглядає мене з ніг до голови:

— Подруга, кажеш? Ну, чекай тоді, піду покличу.

Двері з гуркотом зачиняються, й мені залишається лише чекати. Чую звук повідомлення в моїй сумочці. Дістаю телефон та бачу повідомлення від Панфіла:

— Ну як успіхи? Вже забрала Інесу?

Відповідаю йому:

— Без понять, двері відкрила жінка, напевно її мати. Сказала чекати на вулиці, стою тепер, чекаю. Думаю, піди додому, якщо хвилин через п'ять ніхто не вийде.

— Ей! Який додому! Я вчора її попередив, що ти за нею зайдеш. Тож чекай.

Надсилаю йому незадоволений смайлик кота та кладу телефон назад у сумку. Відчиняються двері, і з них, ніби тікаючи від пограбування, з'являється дівчина з довгим насичено рожевим волоссям, наче вона нещодавно їх пофарбувала.

— Фух! Вибач, що змусила чекати. У мене просто не виходило намалювати другу стрілку.

Дивлюся на її очі, але не бачу ніяких стрілок:

— Я так розумію, що в результаті ти їх просто стерла.

— Так, так вийшло. Ну, що, куди підемо?

— Навіть не спитаєш мене, чому я, складаю тобі компанію, а не Панфіл?

Трохи відійшовши від її будинку, вона відповідає:

— Він написав, що в нього дуже багато роботи й те, що ти складеш мені компанію, а він підійде потім.

— Дуже багато роботи? — щиро дивуюсь тому, яку локшину навішав Панфіл цій дівчинці.

— Так, а ти чого, не знала?

— Ні, не знала, — чесно відповідаю їй.

— Ну, це й не дивно, Панфіл писав, що ти дуже забудькувата.

“Забудькувата? Ха… та з нас двох забудькуватіший більше він, ніж я.”

— Так, він правий, — підтверджую слова друга, але в думках уявляю, як душу його за безхребетний язик, який любитель белькотати будь-що.

—  Ну що, куди підемо? — знову повторює своє питання Інеса.

— Пропоную сходити пошопитись, я якраз хотіла сходити до магазину “Primark”.

— Primark? Він досить далеко звідси.

— Так, тож поїдемо на таксі.

— Таксі? Але я не брала з собою грошей.

— Про це не хвилюйся, у мене є це, — дістаю з гаманця картку, показуючи їй, — безліміт на всі наші побажання.

— Безлімітна картка? Ти впевнена, що на ній є щось?

“Упевнена, що щось є. Панфіл не міг дати мені порожню картку”.

— Замовимо таксі й перевіримо, чи є на ній гроші, чи ні.

Замовляю таксі, і воно прибуває майже через п'ять хвилин. Сідаємо на заднє сидіння, і я називаю водієві адресу, за якою він повинен нас відвезти:

— Вулиця Черч-стріт, магазин “Primark”, будьте ласкаві. 

Водій киває, й авто рушає. Всю дорогу ми мовчки спостерігаємо кожна у своє вікно за вулицями, які проїжджали повз. Доїжджаючи до потрібного місця, я розплачуюся й операція проходить успішно.

“Все-таки на картці гроші є, тож можна гуляти”.

Вийшовши з автомобіля, заходимо в “Primark” і підіймаємося на потрібний поверх - G. Нас зустрічає одна зі співробітниць магазину, звертаючись до мене:

— Міс Фон Вальтер, якими долями до нас?

Вказую на свою супутницю, відповідаючи:

— Мені потрібно, щоб ви знайшли їй пару розкішних нарядів на сьогоднішній вечір, у бюджеті обмежень немає.

Інеса пручається, обурюючись по типу: “Що? Ні! Мені не потрібні ніякі речі!”, але персонал “Primark” швидко тягне її за собою. 

Поки дівчиною Панфіла займаються майстри своєї справи, я проходжу повз ряди вішалок з одягом, уявляючи, як проводила б цей час з Ітаном, як він ходив би зі мною з похмурим та втомленим обличчям тримаючи мої речі, а я…

— Міс Фон Вальтер, можна вас на хвилинку?

Мене підкликає одна з робітниць магазину, і я відриваюся від думок, підходжу до примірювальних кабінок, в яких в одній з них вже стояла переодягнена Інеса: на ній була зелена оксамитова вечірня сукня з відкритими плечима завдовжки міді, на руках шкіряні рукавички, а ногах чорні підбори з дуже тонкою шпилькою. Вона переминається з ноги на ногу, та смикає сукню вниз, відчуваючи себе ніяково.