27 розділ

Ілля. 

Я не тямив себе від гніву. Як я міг впустити її до свого будинку? До свого життя? До своєї родини ? Як люди вміють так  швидко мінятися? Можливо вона не мінялася, а завжди була така? 

І що тепер робити з Михайлом, як я сам? І як йому  пояснити, що його матір хвойда? 

Мої роздуми перервала Катруся. Так саме Катруся, не Катя, Катерина чи Руся, а саме Картуся.

Мені її так шкода стало, ще ніколи так соромно не було.

Моя дружина, моя жінка, моя кохана хай і колишня,  але ж моя і так чинити. Я не знав, як правильно їй сказати, як вибачитися і чи варто взагалі.

– Сідай Катрусе, не соромся. Ти пробач, що вона таке сказала я розумію... – він не знав, як прозвати вчинок дружини.. колишньої дружини.

– Ні, Ілле. Ти мене послухай. Вона права. - жінка говорила це так чітко та спокійно, що в чоловіка по спині пробігли мурахи. Він певне щось не дочув чи...

– Вона говорить правильно. – таки не почулося, я ще не глухий, хочь щось але добре. – я щось дійно не гарно себе поводжу, адже я не одна втратила рідну душу.

Мама Надя втратила сина, Михайно втратив дядька, командир втратив хорошого військового, хлопці хорошого друга та побратима, а ти втратив брата..

– Я кохала, кохаю та кохатиму далі. Напевне ніколи більше не одружуся. Ні! Точно більше не одружуся. Я клялася йому перед Богом. – таких рішучих слів від Каті я ще ніколи не чув.

– Я хочу тобі пообіцяти дещо. – ніяковіло сказав, чоловік.

– І що ж? – спокійно, споглядаючи на неймовірний краєвид та вдихаючи свіже повітря, мовила вона.

– Я також більше ніколи не одружуся на жінці яку не кохатиму, адже це ти і ти ніколи не будеш моя.– мовив він не подаючи ніяких емоцій.