24 розділ

Ілля. 

Я не тямив себе від гніву. Як я міг впустити її до свого будинку? До свого життя? До своєї родини ? Як люди вміють так  швидко мінятися? Можливо вона не мінялася, а завжди була така? 

І що тепер робити з Михайлом, як я сам? І як йому  пояснити, що його матір хвойда? 

Мої роздуми перервала Катруся. Так саме Катруся, не Катя, Катерина чи Руся, а саме Картуся.

Мені її так шкода стало, ще ніколи так соромно не було.

Моя дружина, моя жінка, моя кохана хай і колишня,  але ж моя і так чинити. Я не знав, як правильно їй сказати, як вибачитися і чи варто взагалі.

– Сідай Катрусе, не соромся. Ти пробач, що вона таке сказала я розумію... – він не знав, як прозвати вчинок дружини.. колишньої дружини.

– Ні, Ілле. Ти мене послухай. Вона права. - жінка говорила це так чітко та спокійно, що в чоловіка по спині пробігли мурахи. Він певне щось не дочув чи...

– Вона говорить правильно. – таки не почулося, я ще не глухий, хочь щось але добре. – я щось дійно не гарно себе поводжу, адже я не одна втратила рідну душу.

Мама Надя втратила сина, Михайно втратив дядька, командир втратив хорошого військового, хлопці хорошого друга та побратима, а ти втратив брата..

– Я кохала, кохаю та кохатиму далі. Напевне ніколи більше не одружуся. Ні! Точно більше не одружуся. Я клялася йому перед Богом. – таких рішучих слів від Каті я ще ніколи не чув.

– Я хочу тобі пообіцяти дещо. – ніяковіло сказав, чоловік.

– І що ж? – спокійно, споглядаючи на неймовірний краєвид та вдихаючи свіже повітря, мовила вона.

– Я також більше ніколи не одружуся на жінці яку не кохатиму, адже це ти і ти ніколи не будеш моя.– мовив він не подаючи ніяких емоцій.

Що разу дивлюсь та милуюся нею, не вже це вона?  Та сама... Моя душею та не тілом. Я дивлюсь у вікно. Там все як у іншому світі. Ми бачимо, що хочемо бачити. Я знімаю бронік, кладу зброю і не розумію, як я дію. Все змінила війна чи то мої здогадки? Я дістаю її фото, вона така мила коли при надії. Очі повні вогню та життя.  Я чомусь навіть заздю своєму брату.... Форма сиділи на ньому краща, жінка в нього вірна та дитина бажанна.

 Того дня, як я пішов на фронт пройшов не великий обсяг часу. Я не встиг ще оговтатися від ситуації, яку заколотила моя дружина. Та й не дуже хотілося в те лізти. Колись я знайду їй  тисячу виправдань, але ніяк не цього року, цього місяцю, цього дня чи цієї години.

Я страшенно скучив за сином. Лише зараз усвідовлюю, що я жахливий батько, який ніколи його не виховув не займався ним навіть не запитував, як у нього справи. Найжахливіше те, що я поняття не маю як це виправити. Малий залишився не лише без батька, так щей без матері. 

Моє життя не здається вже і таким нікчемним, коли я розумію, що жертвую своїм життям, заради свого сина. Адже ствердження зрозуміле не всім, не всі його розуміють або не хочуть розуміти.

" Або ми або наші діти!"

Я не знімаю відповідальність за свої вчинки, але так мерземно ще не почувався. Це ж що за чоловік, який прикривається війною. Брат ніколи б так не зробив. Він ідеалом завжди був.

Мої думки перебив потужний вибух не далеко. Я чую у своїх вухах мерземно тоненький писк, схожий на скригіт скла об керамічну підлогу. У вухах пищить відчуваю, щось пече неймовірно в руці, паморочиться в голові. Мій мозок погано функціонує, але рефлекси самозахисту працюють на ура. Не збираю думки до купи. 

Дарма я відволікся... Це ледь не коштувало мені життя.