Розділ 12

Прийшовши до хати Люда глянула на годинник чверть на шосту. Час. 
- Сину, ало, де ти є,га ? - покотилася сльоза рідка по зморушкуватому обличчі жінки. Чого плачу от дурна. Хах.
- Так, мамо, я чую тебе, ти мене чуєш? - озвався голос з телефону. 
- Сину, Сашу, єдиний мій, мені тут треба тобі щось сказати. - плачучи продовжила жінка.
- Мамо, чому ви плачете, Мамо, та чому ж єдиний, а Катька, що не ваша? - сміється в трубку син.
Щось важке впало на підлогу, в Саши з обличчя миттю злетіла посмішка. Перехопило подих, він ніяк не знав, що сказати, сльоза прокотилася по уже вологій від поту щоці.

 - Мамо, мамо, мам, матусю, мамооо! - Ви мене чуєте, мамо?
Мільон думок у мозку який використовує свої вміння лише на 20 %. А що було б аби ми мали змогу читати думки, мали б знання, вивчали сотень мов за добу? чи рятували б ми життя рідним та жили б ми вічно? Думаю, що так адже наш мозок вміщує у собі 86 млрд. нейронів і це творіння є неймовірним не вже на його існування дається лише не щасливих 50 - 60 років?
З власних думок Сашу вивів звук сирени екстренної швидкої допомоги. Він уважно спостерігав за лікарем швидкої, нагамаючись зазирнути до його душі ... Очі. Ці очі мають неймовірний вогник. Я такого ще в житті не бачив. Вона щось клопітливо вовтузилася над моєї матіррю. 
- Боже, мама! - Хлопець опритомів лише тоді коли пищав апарат. 
- Зупинка серця, реанімаційний набір, Степанич зупиняй, негайно! - Лікар мав на прицілі і хлопця, буркотіла лиш одне - Шок.
- Заряд. Ще раз. Заряд. Ще раз - Лікар знала СЛР як себе саму, але кожного разу мала невеликий страх,що список її небіжчиків поповниться ще однією грішницею.
- Є пульс! - Вигукнув фельдшер і автівка рушила. 
Уже в лікарні, Сашу повідомлять про діагноз, матері. Інфаркт мозку. Лікар сказав одразу: "Я дам вам час, щоб... ну ви розумієте. Ми можемо привести її до тями, але жити вона буде як овоч. Моя вам порада добре подумаєте чи потрібен вам цей тягар. Мої співчуття."
"Мої співчуття" - така дивна фраза. Він мені не бажав ніякого співчуття, а від його слів в мене холола шкіра. Він так часто це говорив, що це стало звичкою. Я не маю права їх судити, він - лікар, а це значить, що свій вирок він вже має. Але не в той момент. Ні. Я не встиг обдумати свої рішення.  Вперше я повернувся додому, наче в хостел. Я мав вирішити, я мушу, я її син. Але не сьогодні. 
Вранці Саші зателефонували і сказали, що його матір скінчалася уночі. "Ми не могли зв’язатися з вами раніше. Прийміть мої співчуття." 
Знову ці чортові співчуття! Деякий час я просто мовчав, а потім, як і кожний досвідчений дорослий подякував і відключився. У мої думках я чув лише одне " Це зробила ти сама, мамо."