Люда

Розділ 10

Осінь закінчилася не встигнувши початися. Повітря холоднішало, а мороз хапав за лапи. Життя перетворилося на сторінки дешевого старого понівеченого роману. Колись той роман мав іскри, що міг би і будинок спалахнути. Коли люди втрачають інтерес до життя, то вони перетворюються на філософів. І нащо та спеціалізація світу? Кожен судить сусіда, брата, але не себе. А кого ж судить мені?

  Відкриваючи альбом із старими фото  Люда знала, що той вечір вона просидить на одинці із своїм минулим, що було не таким вже і минулим. Старі фото були такі смирдючі та жовті, що здавалося легше було їх викинути. 
Перша сторінка...
- Не вже та красуня..., то я? - розлядаючи жовте фото говорить жінка.
Синя сукня нижче колін, сині тіні на повіках, туш на віях, ледь ледь помітні стрілки...
-Як багато коліжанок я мала...

Зойка Менська народила двоє діток, все життя присвятила колгоспу, як і її батьки. Чоловіка бувшого не зобразила ні їдним поганим словом. Як же ш він її бив, а як пив... Бідна Зойка, а така гарна була, дохторкою хотіла бути.

Манька Шунська найменша з нас була, ніжки стрункі, талія маленька та і зростом не вдалася. Жила тихо, рідко говорила, рідко пила. Миша.. А он яка стала, четверо діток народила, хазяйство яке тримала і не перерахуєш. З чоловіком добре жила, машину мали, лиш розбились...
Манькі сорок сьомий рік пуйшов, говорили як будем пійсят справлять, а он воно як. Добре що не мучилися. Жили дружно й до труни пуйшли разом. 
 
Марінка Венська найнещасніша. В молодості і парубки бігали й жинитися хтіли, ой  як хтіли. А вона все не хотіла тай не хтіла. Було за чим бігати і на чому жиниться. Й розумна, гарна, висока тай така вродлива та блондинка була. Ніс рівненький, коса груба, широкі плечі. І таки дождала свого. Вийшла заміж. Народила то дитя.... Лиш мертве. Вже й прозвала хлопчика Матвійком. Певне відьмою була хто ж знає на перед чи то дівча чи то хлоп'я. Але подругу як не жалкувать? Знали ми , що не зарадим їй. Не дай Бог дитя своє хоронить, і ворогу такого не збажаєш. Не змоглася Венська більше народить, тай і вмерла без дітей.
Хоча ходили ті чутки, що славетний мужиньок на стороні дитя зробив, але не прийняв з Марінкою до смерті жив.

Василина Кунська мов сорока біла. Язикуха мов мала. Завжди любила говорити. Дітей вродила певне з вісім, і всі такі як вона. Чоловіка мала не з бентежних. Мовчазний, роботящий, і робота і хазяйство. Тільки любив він пити сто-сто пійсят грам, ну так щоб не здуріти. А в остальному жили мов нормальная сімя. Тай живуть...

Згадала я як теж грубою зробилася. Пам’ятаю, як сварилась мама, тато мовчки стояв і на прикінці спитав 
- Хто?
Я впустила очі додолу тай бурмочу собі під носа 
- Андрій..
Тато почали злитися, а в мами мову відняло.
- Як Андрій? Вони ж з Валькою засватані вже. Певне теж вже груба. Божеее, що ж люди скажуть - невтішно плакала мама.
Пізніше Андрій таки оженився на Валі (теперішньою вже Валентинівною Василівною). Вона вродила Катьку, а я вродила Сашку. Андрій по тихому спився та через пару років відрізав руку коли рубав руку, пішло зараження. От і скінчався мучинецькою смертю. Ні мені ні Вальці.
Не зважаючи на це не воювали ми з Вальою та дітей не зображали. Я навіть полюбила Катю, а Сашко мій чим далі ріс тим більш ставав схожим на Андрія. Ні одна не осмілилася сказати дітям, що вони брат і сестра по сей день...
Селом чутки ходили, гадали чого ж то Сашко так на Гандрія Валькиного схожий, але сказати в обличчя ніхто не наважився.