Глава 28.1

Я відчуваю, як моє серце божевільно калатає, стискається так, ніби хтось зсередини тримає його у холодних руках. Тіло тремтить, ноги стають ватяними, йти — справжнє випробування. Мені страшно, але водночас є шалене бажання його побачити. Кожен крок до кухні дається важко. У грудях — тривога, в голові — тисячі думок: а що, якщо він просто прийшов попрощатися? А що, якщо зараз усе зламається остаточно?

Я повільно заходжу. Переді мною сидить Макс. Він тримає чашку з чаєм, але щойно бачить мене — різко підводиться. Його погляд розгублений, але в ньому є така щирість, що я відразу відчуваю клубок у горлі.

— Юля… — Хрипко вимовляє він.

Моє ім’я в його устах звучить так, ніби він вимовляє молитву. Я ковтаю сльози й тремтячим голосом запитую:

— Чому ти прийшов?

— Бо не можу без тебе. Бо кохаю тебе… і кохатиму завжди — Його голос стає ще більш рішучим, хоча руки ледь помітно тремтять.

Атмосфера кухні рідна і водночас чужа: запах маминої випічки, свіжа кава, тихе цокання годинника на стіні. Усе знайоме, але зараз ніби віддалене.

— Ні, Максе… Я не достойна тебе. Ти не для мене створений — Слова вириваються з мене з болем.

— Це неправда! — Відповідає він різко, майже зі злістю, але не на мене, а на саму ідею — Ти навіть не уявляєш, наскільки сильно я потребую тебе. Без тебе я не зможу.

Я заплющую очі й відчуваю, як сльози течуть ще швидше.

— Це тобі так здається… А коли на тебе натиснуть, коли хейтери знову почнуть, ти зрозумієш, що це все даремно… — Шепочу я, зриваючись на всхлип.

Він робить крок до мене. Його руки торкаються моїх плечей — теплі, впевнені. По тілу пробігають мурашки. Я відкриваю очі й бачу його погляд, повний болю й ніжності.

— Хейтери? Вони для мене ніхто. Я сам вирішую, з ким бути і як жити. А вони… вони завжди знайдуть до чого причепитися. Якщо я втрачу тебе, я не уявляю, як жити далі.

Я бачу, як у його очах з’являються сльози. Він майже шепоче:

— Я все одно зроблю все можливе, щоб бути з тобою. І ніхто мене не зупинить.

Моє тіло починає тремтіти ще сильніше. Гарячі сльози котяться по щоках. Я тихо всхлипую, дивлюсь на нього і лише вимовляю:

— Максе…

Він схиляє голову трохи нижче, його очі блищать від сліз.

— Я кохаю тебе. Будь ласка, не залишай мене… — Його голос зривається, руки починають тремтіти ще сильніше.

Моє серце не витримує. Я ридаю вголос і кидаюсь у його обійми. Він міцно притискає мене, і я відчуваю рішучість, біль, любов, яку неможливо підробити.

— Я дурепа… — Шепочу, тремтячи в його руках — Я теж не можу без тебе. Дуже сильно кохаю. Пробач мене…

Він гладить мене по голові, його голос теплий і спокійний:

— Я пробачив з самого початку. І нікому тебе не віддам.

Я піднімаю погляд. Наші очі зустрічаються. І він не витримує. Його поцілунок — пристрасний, жадібний і водночас ніжний. Моє серце вибухає мільйонами метеликів. У животі знову порхає легкість, у душі розливається тепло й безпека.

Відсторонившись, ми обоє посміхаємось і знову злипаємось у теплих обіймах. Ми стоїмо довго, поки раптом не чуємо дзвінок у двері.

— Хто це? — Шепочу я, здригаючись.

Мамин голос лунає з коридору:

— Заходьте, заходьте.

І раптом у кухню заходять Алла й Карина. Вони зупиняються, побачивши мене в обіймах Макса. Їхні очі стають величезними від шоку. Ми мовчимо кілька секунд, ніби час зупинився.

— Це… що означає? — Нарешті запитує Алла.

Карина нахмурює брови:

— Це якийсь розіграш?

Ми з Максом дивимося одне на одного й не витримуємо. Сміх виривається одночасно з наших уст.

— Кінець простий — Кажу я крізь посмішку — Ми з Максом помирилися. І вирішили, що більше ніколи не кинемо одне одного.

Подруги ошелешені, наче побачили диво. А я кладу голову йому на плече, відчуваю тепло й силу поруч. І вперше за довгий час усвідомлюю: усе жахливе залишилося позаду. Попереду нас чекає щось прекрасне.