Глава 28

Я прокидаюся від гучного звуку будильника. Очі злипаются, бо я ледве змогла заснути вночі. Моя голова важка, а в ній лише його образ, цей біль, що не йде. Вимикаю будильник, закриваю обличчя долонями і протираю його. Як же важко встати! Волосся розтріпане, і я це розумію, але не маю сил його поправити. Протягом хвилини, дивлячись у вікно, розумію, що я не хочу йти. Не хочу бачити нікого. Тим більше, своїх хейтерів. Я знаю, що треба йти, але бажання залишитися в ліжку сильніше. Тому я вирішую сказати, що захворіла.

Встаю з ліжка і, опустивши плечі, йду до кухні. Мама вже там. Вона виглядає спокійною, п’є каву. Побачивши мене, вона запитує:

— Чому не збираєшся?

Я опускаю очі й сумно відповідаю:

— Я нікуди не піду.

Мама піднімає брови і запитує з більшою здивованістю:

— Чому?

— Тому що не хочу. Мені це вже набридло, — кажу тихо, без емоцій.

Мама стоїть, мовчки дивлячись на мене, наче не розуміє, що відбувається.

— Що сталося? Чому ти почала відкладати навчання? — Запитує вона.

Я не можу більше стримати себе. Закриваю очі долонями і відчуваю, як сльози починають котитися. Мама розуміє і підходить до мене, кладучи руку на плече.

— Всі ці хейтери... В університеті теж почали чутки поширюватися, а в соцмережах це просто пекло — Намагаюсь пояснити, але не знаю, чи це допоможе.

Мама кидає рушник і обіймає мене. Я відчуваю себе такою маленькою, як тоді, коли була зовсім дитиною. І не хочу бути дорослою зараз.

— Моя дівчинко, я розумію тебе — Вона говорить тихо, ніжно гладить мене по голові — Я теж переживала перше кохання, і тоді все здавалося таким страшним, але пам’ятай — ти не одна. І цей біль колись пройде.

Я ховаюся в її обіймах і тільки шепочу:

— Я дуже його кохаю… але він не для мене. Я не достойна його.

Мама стискає мене ще сильніше.

— Якщо він не твоя людина, то, значить, це не твій шлях. І це нормально. Ти знайдеш ще того, хто буде гідний тебе. Ти така красива і сильна, і цей світ великий. Він, безумовно, піднесе тобі щось чудове. Просто не сумуй — Каже вона, але я не можу в це повірити. Як можна повернути своє серце після такого?

Я продовжую плакати, і мама каже, що дозволить мені залишитися вдома на тиждень, щоб відпочити і трохи заспокоїтись. Але хоч як вона мене заспокоює, біль не відступає. Я беру заспокійливе, п’ю каву і, сівши на ліжко, вирішую подивитися серіал. Серії пролітають одна за одною, але наступна підкидає мені біль — героїня в серіалі переживає схожу ситуацію. Мені знову хочеться плакати, але я вимикаю ноутбук, відставляю його вбік і все одно не можу заспокоїтись.

На екрані мого телефону загоряються десятки повідомлень від подруг. Всі вони хвилюються, у кожної — по кілька повідомлень. Я написала їм, що ми з Максом розійшлися. І коли я відкриваю чат з ним і бачу двадцять повідомлень, я не можу їх прочитати. Серце стискається від болю, і я просто відкладаю телефон.

Я лягаю на бік, вкриваюсь ковдрою і заплющую очі, намагаючись уявити, що це всього лише страшний сон. Але скільки я не закриваю очі, болить так, ніби це реальність. Я засинаю.

Коли прокидаюсь, я бачу ті ж самі обставини. Погляд холодний, без почуттів, що більше не хочуть відпускати мене. Я повертаюсь на спину і дивлюсь у білу стелю. Не знаю, скільки часу я пролежала так, але в цей момент до кімнати заходить мама. Вона виглядає стурбованою.

— Як ти? — Питає вона, дивлячись на мене.

Я відповідаю холодно:

— Нормально.

Мама стоїть кілька секунд, потім каже:

— Зайди до кухні. Там Макс, він хоче поговорити з тобою.