Глава 27

Минув тиждень. А хейт не зупинився. Він лився на мене безкінечним потоком — коментарі, дописи, підколки. Я вже й не знала, скільки їх. Здавалося, світ проти мене. І що гірше — я почала вірити їм. Я справді не достойна Макса. Він зрозуміє й кине мене.

В університеті стало ще важче. Таня після того, як Матвій поставив її на місце, затихла, але її місце зайняли інші. Єхидні погляди на лекціях, шепіт за спиною, смішки в їдальні. А на перерві мені приклеїли на спину аркуш із написом: «повія».

Коли я його зірвала й побачила, серце ніби розірвалося навпіл. Я намагалася усміхатись, робити вигляд, що все нормально. Але всередині було темно й пусто.

Я не витримала й заховалася в туалеті. Сповзла по холодній плитці долілиць. Сльози лилися безупинно, руки тремтіли, а ридання відбивалося гучним відлунням від стін. Я закривала рот руками, але зупинити це не могла.

— Ти що?! Ми тебе ледь знайшли! — Карина забігла до туалету.
Я схлипнула й закрила обличчя долонями.
Алла присіла поруч, обійняла мене. Її тепло розтоплювало моє тремтіння.
— Це все через хейт? — Запитала вона тихо.

Я лише сильніше пригорнулася до неї.
Карина теж сіла біля мене.
— Юль, послухай. Хейтери є в усіх, особливо у тих, хто зустрічається з кимось відомим. Вони — диванні критики, заздрісники, люди, ображені на весь світ. Але ти маєш бути сильною. Їхні слова — не правда. Ти кохаєш Макса, а він тебе. Це видно навіть здалеку. Хейтери не заберуть у тебе найціннішого — кохання. Не здавайся.

— Це правда — Додала Алла й обійняла мене ще міцніше.

Я витерла очі й підвелася, відчуваючи, як серце б’ється трохи рівніше.
— Дякую, мої любі — Прошепотіла й обійняла кожну.

У дзеркалі мене зустріло опухле від сліз обличчя, туш розмазалася. Я швидко вмилася й вдала, що все під контролем.

По дорозі на пару завібрував телефон.
— Привіт, красунечко. А чому ти мені не пишеш? Ти завжди писала, а тут замовкла. Все добре? — Макс.
Горло стиснулося.
— Так, усе добре. Просто трохи труднощі з навчанням.
— Зрозуміло. Сьогодні така тепла погода. Хочеш погуляти? Я так скучив.
Я зітхнула й написала:
— Звичайно. Я теж дуже скучила.

Вдома я довго готувалася. Легке платтячко, сережки, кулон — той самий подарунок від «аноніма», я тепер знала, що ним був Макс. Легенький блиск на губи — і я вийшла.

Тепле повітря торкалося шкіри, вітер грався віттям дерев. Я йшла, опустивши погляд, думки тягли вниз. Лише коли почула його голос, здригнулася. Макс чекав.

Я кинулася в його обійми, наче востаннє. Не хотілося відпускати. Він поцілував мене й запитав:
— Куди підемо?
— Туди, де нас ніхто не побачить.

І він повів мене туди, де ми вперше зізналися в коханні. Там було майже пусто. Хвилі Дніпра тихо накочувалися. Я поклала голову йому на плече.

«А що як хейтери праві?» — не давала спокою думка.

— Ти сьогодні якась сумна — Нарешті сказав Макс — Що сталося?
— Нічого. Просто втомилася в університеті.
— Які труднощі? — Прицільно глянув він.
— Лекції… підготовка… — Я знала, що він не повірив.

Я зібралася з силами й запитала:
— Макс… ти мене кохаєш?
Він здивувався:
— Звісно, кохаю. Чому ти питаєш?
— Бо всі думають, що я тебе використовую. І я боюся, що ти теж повіриш… і підеш.

Він довго дивився мені в очі, а потім ніжно посміхнувся й міцно обійняв.
— Кицю, ти що? Як можна слухати хейтерів? Коли кохання нещире — це видно одразу. А в твоїх очах я бачу лише щирість. Я кохаю тебе. Буду кохати. І нікому не віддам.

Від його слів камінь з душі впав, але не розтанув повністю. Бо в глибині я все одно боялася: що, коли тиснутимуть сильніше? Що, коли навіть він почне сумніватися?

Ми гуляли до вечора. Кафе, морозиво, парк, сміх у магазині іграшок, фото в красивих місцях. І весь час я відчувала, ніби це останній день. Ніби ми востаннє разом.

Вдома я нічого не змогла їсти. Мама питала, чи все гаразд, я відмахнулася «звичайною втомою».

Але коли знову зайшла в соцмережі — мене накрив новий потік хейту. Я не витримала.

Руки тремтіли. Сльози застилали очі. І я написала йому повідомлення:

«Максе, я не можу більше. Тиск хейтерів знищує мене. Рано чи пізно ти й сам мені не повіриш і підеш. Я занадто проста для тебе. Ти знайдеш дівчину кращу за мене, яка зробить тебе по-справжньому щасливим. Пробач мене… Прощавай».

Я натиснула «відправити». Телефон вимкнула, жбурнула в куток. І залилася риданням. Хотілося кричати, але стіни були тонкі. Я кусала губи до крові, стискала руки — а біль був таким, що жодні слова не здатні його описати.