Глава 23

Макс

Я давно відчував, що сили покидають мене, але такого не чекав. Температура аж до неба, голову стискало, а горло пекло. Концерти довелося відкласти. Зранку задзвонив телефон — Юля. Я ледве відповів, і вона відразу занепокоїлася, не впізнавши мого голосу.

— Макс, ти хворий? Давай, я до тебе прийду? — Її тривога пробила навіть крізь мою втому.
— Нічого, все буде добре. Не приходь, відпочинь — Прошепотів я.
Але Юлю не переконати. Вперлася, дізналася адресу й поклала слухавку. Я лише посміхнувся крізь слабкість: яка ж вона турботлива.

Через годину почув дзвінок у двері. Ледве піднявся й відчинив. На порозі — Юля з пакетом фруктів та ліками. У мене аж серце затепліло. Я хотів поцілувати її, та згадав — хворий же. Обмежився обіймами.

Ми зайшли на кухню. Я розклав фрукти, хотів зробити чай, але руки тремтіли — чашка вислизнула й розбилася. Я здригнувся. Юля одразу кинулася, ми разом нахилилися й наші пальці торкнулися. Серце загупало так, ніби я вже здоровий.

— Дай, я сама — Сказала вона лагідно, змітаючи скло й метушливо ставлячи чайник.
Я сидів і дивився, як вона рухається. І все погане відступало.

Коли ми сиділи з чашками в руках, я наважився:
— Юль, а якщо я скажу фанам про нас? Щоб більше не ховатися…
Вона подивилася серйозно, мовчала. Я занервував, але раптом вона засміялася:
— Звісно, я не проти. Це буде навіть дуже класно.

Ми проговорили до вечора: сміялися, кидали одне одному шматочки мандаринів, вона гладила моє волосся, а я забував про хворобу. О п’ятій вона сумно поцілувала мене в лоб.
— Завтра ще зайду — Пообіцяла з теплою посмішкою й зникла за дверима.

Знову стало тихо й порожньо. Я ліг у ліжко, гортав наші фото в телефоні й усміхався, згадуючи моменти.

Юля

Вранці я поспішала до університету. Побачивши Аллу й Карину, міцно їх обійняла. Ми прийшли раніше, тож гуляли коридором.

— Як там Макс? — Одразу спитала Карина.
— Захворів — Зітхнула я. Подруги поспівчували.
Але я не втрималася й пошепки додала:
— Він хоче всім розповісти, що ми пара.
— Серйозно?! — Алла аж очі округлила.
— Та ви казку живете! — Раділа Карина.

Я розповіла й про те, як батьки запросили його на чай. Ми сміялися, згадуючи реакцію мами й тата.

І раптом — неприємна зустріч. По коридору йшла та сама дівчина, що тоді облила мене кавою. Вона зупинилася біля мене, криво всміхаючись:
— Тільки не радій завчасно. З такими мишами, як ти, Макс довго не зустрічається.

Її слова обпалили. Усе тепло моментально щезло. Я остовпіла, посмішка зникла. Подруги здивовано переглянулися, не розуміючи, що вона мала на увазі. А я відчула, як серце стискається від образи й тривоги…