Глава 21.2

Я стояла біля дверей своєї квартири, стискаючи в руках величезний букет троянд. Долоні спітніли, а серце билося так, ніби хтось увімкнув його на максимум. Всередині мене все наче кричало: "Ти зараз зайдеш і скажеш. І вже нічого не зміниться."

Я повільно вставила ключ, відчинила двері й переступила поріг. Мені навіть здалося, що у квартирі стало тихіше, ніби повітря завмерло, очікуючи на мої слова. Роззулася, поставила туфлі рівненько біля шафи, щоб не видати свою нервозність, і з букетом у руках рушила до кухні.

Звідти долинали голоси мами й тата — вони обговорювали якісь татові робочі справи. Мені хотілося розвернутися й втекти назад, але я зібрала волю в кулак і зайшла.

Вони обидвоє замовкли, щойно мене побачили. Погляди спершу впали на троянди, потім — на мене.

— Привіт — Сказала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Привіт — Відповіли вони майже одночасно, і в обох з’явилася ледь помітна настороженість.

Мама підняла брови, трохи примружившись:
— Знову анонімний подарунок?

— Ні… — Я відчула, як куточки губ зрадницьки тремтять.

Вони обмінялися швидким поглядом. Мені здалося, що вони вже щось здогадалися, але вирішили дати мені можливість сказати самій.

І я, ковтнувши повітря, наче стрибала з вишки в холодну воду, випалила:
— Ми… з Максом… зустрічаємося.

На кухні стало так тихо, що я почула, як тикає годинник на стіні. Мама й тато завмерли. У тата навіть рука з чашкою застигла на півдорозі до рота. Очі — як яблука, щелепи — десь біля підлоги.

Ну все. Зараз почнеться… — Пронеслося в голові. Серце гупало так сильно, що я ледве не притисла руку до грудей, аби його втихомирити.

— Як… довго? — Мама говорила тихо, але я помітила, що й вона трохи розгублена.

— Вчора — Відповіла я, наче визнала якусь провину.

Тато повільно поставив кружку на стіл і хмикнув, трохи усміхнувшись:
— Так і думав, що між вами щось є.

Я дивилася то на нього, то на маму, очікуючи, що зараз почую лекцію на тему «Ти ж розумієш, з ким зв’язалася?».

І раптом мама глибоко вдихнула й сказала:
— Ну… вітаю.

Я ледь не впустила букет.

— Серйозно? — Перепитала я, бо не повірила власним вухам.

— Так — Мама посміхнулася тепліше — Ми просто шоковані, але… якщо він тобі подобається, ми не проти.

Тато кивнув:
— Це навіть круто. Не щодня твоя донька зустрічається зі зіркою.

Я вже хотіла тихенько зникнути до своєї кімнати, коли мама підняла руку, ніби мене зупиняючи:
— До речі, Юлю. Я хочу його побачити. Запроси Макса на чай.

— Що?! — Я ледь не підскочила.

— У нас вихідний у суботу. Хочу познайомитися ближче.

Я стояла, кліпаючи, не знаючи, сміятися чи хапатися за голову.
— Мамо… ну… ми ж тільки почали зустрічатися…

— Тим більше — Сказала вона — Нам цікаво, хто він насправді, поза сценою.

Тато підморгнув:
— Не хвилюйся, ми його не з’їмо.

Ага, не з’їмо… — Подумала я, але вголос сказала:
— Добре.

Переодягнувшись у домашній одяг, я зробила собі ромашковий чай, сіла за стіл і набрала Макса. Він відповів одразу.

— Привіт, принцесо — Голос теплий, усміхнений — Як твій день?

— Мені треба тобі дещо сказати — Видихнула я — Тільки не смійся…

Він мовчки слухав, поки я переказувала, як усе було.

— Ми ж тільки вчора почали зустрічатися — Розсміявся він — І твої батьки вже хочуть знайомитися?

— Так… — Я зніяковіло посміхнулася.

— Ну, якщо хочуть — значить, прийду. Для твоїх батьків — Хоч зараз.

Я розсміялася від полегшення.
— Добре, тоді в суботу.

Коли ми закінчили розмову, я відчула, що величезний камінь з душі зник. Решту вечора я думала про нього. Час від часу нахилялася до троянд, вдихала їхній аромат і ловила себе на думці: Я кохаю його. Напевно, вже давно. І, здається, назавжди.