Глава 21

 Юля

— Ого! То ви з Матвієм ще й одногрупники? — Макс здивовано поглянув на мене.

Я ледь встигла переварити його слова.

— То ось чому він на мене весь час так поглядає… — Промайнуло в голові. І я, ковтнувши повітря, відповіла:

— Ну… так. Це правда.

— Я взагалі не очікував — Усміхнувся Макс, витираючи уявний піт із чола — Світ тісний.

Ми ще трохи поспілкувалися всі разом. Про університет, про дивні сніданки в їдальні, про викладачів і навіть про випадкову ситуацію, як Матвій переплутав кабінети й потрапив на лекцію до магістрантів. Ми сміялися щиро, і було якось легко. Але з часом Матвій встав, посміхнувся:

— Не буду заважати. Гарного вечора вам.

— Бувай! — Сказали ми з Максом в один голос і перезирнулися.

Коли Матвій зник із поля зору, Макс нахилився ближче:

— То куди ми йдемо?

Я всміхнулась:

— З тобою хоч на край світу.

— Ну, тоді гайда туди, де ми вперше були разом. Там, де я не стримався і сказав тобі все, що думаю.

Ми дійшли до того самого місця де Макс мене поцілував — до Дніпра під міст.

— Розкажи про себе — Сказав Макс.

— Та що тут казати. Любила мультики про чарівниць, хотіла стати відомою зіркою, а стала студенткою, яка ледве встигає на першу пару — Засміялась я.

— А я хотів бути пілотом. Але музика перемогла. Хоча іноді все ще уявляю, як лечу десь над океаном.

Ми говорили про все. Про улюблені концерти, про серіали, від яких не відірватись, про фобії, дивні звички й улюблені страви. Ми жартували, перекидалися смішними історіями — і я раптом так щиро розсміялась, що не втрималась. Голосно заржала.

Макс здригнувся:

— Ти що?! Ми ж тут якби не зовсім одні.

— Вибач! — Схлипнула від сміху я.

Він усміхнувся. І після хвилинної паузи сказав:

— Ти пам’ятаєш той момент, коли я тебе запросив на сцену? І ти… ну…

— Впала в обійми з гучним ефектом драми? — пожартувала я, дивлячись йому прямо в очі.

Макс став дивитися на мене так уважно, що я ледве дихала. Він повільно наближався. Моє серце билося в грудях скажено. Я заплющила очі…

І знову — темрява. Я впала йому в обійми. Знову.

— Юля?! — Почувся стривожений голос — Ти що?!

Він плескав мене по щоках, гладив по голові.

— Ні-ні, тільки не це… принцесо, ти тільки не лякай мене — Прошепотів він з панікою.

Я різко розплющила очі й засміялась:

— Це я просто перевірила — чи ти ще вмієш ловити.

Макс притулив руку до грудей:

— Господи, Юля… Ти мене налякала!

Ми обоє розсміялися.

— Мені щось так захотілося морозива — Сказала я, погладивши себе по животу.

— Для моєї принцеси — хоч увесь світ!

І ми побігли шукати морозиво. Київський вечір був теплий, чарівний. Люди пізнавали нас, перешіптувались, фотографували — але нам було байдуже.

Ми ходили по магазинам, просто гуляли, сміялись. І раптом натрапили на ювелірний. Макс зупинився:

— Що ж я за хлопець, якщо на побаченні нічого не подарував своїй дівчині?

— Та нічого, я не образилась — Зніяковіла я.

— Не приймається — Сказав він і купив мені діамантові сережки. Я ледь не зомліла.

— Навіщо?.. Вони ж дорогі.

— Я ж казав: для моєї принцеси — весь світ.

І ще — він купив великий букет троянд.

Ми гуляли довго. Аж поки він не провів мене додому. Біля під’їзду взяв за руку й тихо сказав:

— Дякую за цей вечір. Ти — як сонце.

— Ти теж — Прошепотіла я, і ми поцілувалися. Довго обіймались, не хотіли відпускати.

Коли я залишилась сама, стояла під під’їздом, не в змозі зібрати думки. Я зустрічаюсь із самим Максом Бондарем. Серце тане, всередині — феєрверк.

А потім погляд на букет — і спогад: мама з татом. Куди я з цим зайду?

Я ще трохи постояла, вдихаючи ніч, і вирішила: розкажу все мамі. Спочатку їй.

І пішла.