Глава 20

Макс.                                                                                 До зйомок ми багато зідзвонювалися. Інколи — щоб обговорити сценарій. Частіше — просто так. Її голос… м’який, з ледь помітним подихом захоплення, завжди викликав у мене мурашки по шкірі. А коли ми зустрічались і вона торкалась моєї руки — ніби весь світ перевертався. У животі крутилося, ніби там злетіла зграя метеликів.

Я ніколи раніше не відчував нічого подібного. Вона — інша. Найособливіша з усіх, кого я знав. Я постійно згадував її розгублене обличчя у студії, крихітне морозиво на кінчику її носа, ту мить, коли вона втратила свідомість у мене на руках... І те, як вона трималась потім.

Смішна, мила, трохи сором’язлива — вона пробивала мою броню впевненості так легко, як ще ніхто. Це більше, ніж просто симпатія. Більше, ніж приязнь.

Здається… я кохаю її.
І це шокує мене самого.

На зйомках ми сміялись більше, ніж працювали. Кожна зміна образу — окрема пригода. У першій сцені вона була в легкому блакитному платті, а я сидів з гітарою на сходах. Камера ще не ввімкнулась, а вона вже поклала голову мені на плече. Просто так. Без слів.

І я завмер. Мені не хотілося рухатися. Дихати. Цей момент — наче стоп-кадр. Її волосся торкалося моєї шиї, а аромат — трохи ванілі, трохи неба — змішувався з відчуттям, що я на межі вибуху.

— Ти ж не проти? — Прошепотіла вона.
— Я тільки за — Хрипло відповів я.

У наступних кадрах ми танцювали. Режисер хотів щось легке, без хореографії — просто імпровізацію. Юля крутилась переді мною, сміялась, і її сукня розліталася, як пелюстки квітів. Вона танцювала так, ніби весь світ був лише музикою. Я дивився на неї і… здається, закохувався ще глибше.

Вона посміхалась — щиро, до щік, до очей. Ця посмішка була моїм улюбленим моментом усього дня.

Були й фейли. У когось не той костюм, хтось забув текст, я сам ледь не перечепився через кабель, а в одній сцені Юля спіткнулась і… впала прямо в мої руки. Ми вибухнули сміхом.

— Ти завжди так влучно обираєш моменти для романтики? — Жартував я.
— Хіба це не кіношно? — Блиснула вона очима.

Перед фінальною сценою нас відпустили на каву. Юля нервувала — я бачив. Її руки трохи тремтіли, хоч вона намагалась це приховати. Я жартував щосили, лише б розслабити її.

— Якщо що — в найгіршому випадку ми просто поцілуємось двічі — Підморгнув я.

Вона засміялась. І ця посмішка зняла з мене напругу. Бо я теж нервував. Надто.

Коли камера знову запрацювала, ми стояли зовсім близько. Дихання Юлі було швидким, її погляд — глибоким і… таким близьким. Я наблизився. Наші губи зустрілись. Спочатку — обережно. Потім — глибше. Тепліше. Щиро.

Усе затихло. Навіть музика всередині. Я чув лише стукіт свого серця й відчував її дотик.

Коли ми відірвались одне від одного, режисер нарешті вдихнув:
— Ідеально! Романтично! Саме так, як треба!

Юля схилила голову, знітилась, але посміхалась. Я хотів ще. Але попереду була реальність.

Зйомки тривали до п’ятої вечора. Ми були втомлені, але на диво — щасливі. Йшли вулицями, просто мовчки, поруч. Декілька разів наші руки випадково торкались — і ні один не відсмикнувся.

На мосту ми зупинились.

— Спустимось до води? — Запитав я.

Вона кивнула.

Ми сховались під навісом туди, де на диво не було людей. Хвилі води кудись повільно йшли. Вітер грав з її волоссям.

— Було ідеально — Сказав я — Але знаєш, ще краще те, що все це було з тобою.

Юля мовчала. Лише дивилась.

І тоді я не витримав. Нахилився й поцілував її знову. Не так, як для камери. По-справжньому.

Тепло. Глибоко. Ніжно.

— Юль… я не знаю, коли це почалось — Прошепотів — Але я… я по вуха. Я закохався.

Вона завмерла. А потім — посміхнулась. І так, як тоді на сцені — трохи розгублено, трохи щиро:
— І я… Макс, я теж.

Вона поклала голову мені на плече.

І на мить здалося, що світ навколо розчинився. Залишились тільки ми.