Глава 18

Юля.

У мене тремтіли пальці. Зовсім трохи, але достатньо, щоби не сховати цього від самої себе. Я стояла за лаштунками, намагаючись зробити хоч один глибокий вдих, але легені наповнювались не повітрям, а метеликами. В голові пульсували думки — про маму з татом, які сиділи у третьому ряду, про Аллу й Карину, що махали мені руками й посміхались, і… про нього.

Макс стояв поруч. Його руки були спокійні, мов вода, а обличчя — сконцентроване, впевнене. Наче він робив це все життя.
— Все буде добре, Юлю — Тихо прошепотів, нахилившись до мого вуха.
Його голос пройшовся по шкірі, як оксамитова стрічка. Я кивнула й зробила ковток води. Холодна, свіжа — вона ніби змила страх, хоча б на мить.

Наші костюми виглядали приголомшливо. У мене — легка чорна сукня з прозорими рукавами, оздоблена срібними нитками. Макс був у темній сорочці й у чорних джинсах. Ми ніби пасували одне одному — як два пазли, які вперше зійшлися на одному полотні.

Коли вийшли на сцену, світ засліпив мене. Але потім я побачила погляди. Фанати — сотні очей, блискучих і щасливих. І мої батьки. Мама тримала тата за руку й посміхалася так щиро, що в мене защеміло серце. Алла кричала моє ім’я, а Карина тримала телефон — мабуть, знімала відео. Я посміхнулась. Мені стало легше.

Музика почалась. Перші ноти нашої спільної пісні полилися по залу, як теплий дощ. Ми співали разом — наші голоси сплітались і творили гармонію. Я чула, як люди притихли, як затамували подих. Це була не просто пісня — це був момент.

І от — останній куплет. Наші голоси звучали в унісон:

«…у погляді — вогонь, що не згасне ніколи,
у тиші — сердець гучна розмова…»

Ми мали взятися за руки. І він зробив це першим. Його долоня — тепла, сильна, ніжна — обійняла мою. Я глянула на нього. І зустріла той погляд.

Його очі не просто були карі — у них плавала тиша, сила, і щось глибше. Він дивився на мене не як на партнерку по сцені. А як… я навіть не знаю. Але серце забилось швидше. Я на мить забула, де ми. Забула про людей, про сцену, про все.

Наші обличчя повільно зближувались. Я не рухалась — ніби весь світ завис у повітрі.
І тут… він різко кліпнув, зробив крок назад і опустив погляд. Згадав, де ми.
Я теж зітхнула — трохи розгублено, трохи розчаровано. Але в той же час — з розумінням.

Грім оплесків рознісся по залу, коли пісня завершилась. Ми вклонились. Серце калатало. Це був мій перший виступ, і я знала — я його запам’ятаю на все життя.

Коли ми повернулись за лаштунки, я ще дихала уривчасто. Макс підійшов.
— Юлю, ти була неймовірна — Сказав, торкнувшись мого плеча — Наче співала душею.
Я всміхнулась.
— Ти теж… Твої очі в кінці… Це…
— Просто погляд артиста — Швидко відповів він, не даючи мені закінчити.
Його усмішка була ледь помітною, але теплою.

Я хотіла спитати ще щось, але в цей момент до нас підбігли Алла й Карина. Ми обіймались, сміялись, фотографувались. А погляд Макса… я все ще відчувала його.
І хоч він нічого не сказав прямо — я відчувала: щось змінилось. І між нами, і в мені.