Глава 17

Макс

Вібрація в кишені змусила мене перервати прослуховування демки. Я глянув на екран — сповіщення з інсти. Хтось відмітив мене в сторіс. Розблокував телефон, глянув.

Юля. Її голос — мій голос. Наша пісня. Вже не просто дует. Вже — щось більше.
⠀
На відео ми обоє у студії, я нахилений до мікрофона, вона поруч — зосереджена, але така мила. У коментарях — вибух емоцій:
⠀
"Вони звучать так, ніби створені одне для одного!"
⠀
"Це не просто кавер, це новий рівень емоцій."
⠀
"Від їхньої пісні мурахи по тілу…"
⠀
Мене пробрало до кісток. Усмішка з’явилась сама по собі — така, щира, нестримна. Я відкинувся на спинку крісла, притиснув телефон до грудей і на мить заплющив очі.
⠀
Метелики. Вони знову тут — ті самі, що з’являються, коли вона поруч. Коли дивиться у мої очі. Коли її голос зливається з моїм. Це не просто колаб. Вона торкнулась чогось у мені, чого я давно не відчував.
⠀
Юля мені подобалась ще до того, як заспівала кавер на мою пісню. 
⠀
Я тоді ще нічого не планував, просто... цікаво було. А зараз — уже не просто цікавість. Це щось глибше.
⠀
Вечір підкрався швидко. Ми домовились із хлопцями зустрітись на старому футбольному полі, як колись. Я вдягнув кепку, сховав очі за дашком — не для маскування, просто... іноді хочеться залишитися у тіні.
⠀
Коли прийшов, хлопці вже тусувалися. Матвій стояв спиною і щось дивився в телефоні, Сашко копирсався в колонці, Влад попивав колу з банки.
⠀
— О, зірка прийшла! — засміявся Сашко, побачивши мене.
⠀
— Ну, привіт — кивнув я і сів поруч.                         Він підсунув колонку:
⠀
— Тримай. Заспівай ще раз — і я розплачусь.
⠀
Я пирснув.
⠀
— Що, справді так зайшло?
⠀
— Та ти не уявляєш! Ми з Лізкою слухали сьогодні в машині — вона аж затихла, а потім каже: "Він ніби в неї закоханий".
⠀
Я відвів погляд. Серце зробило "тук", але я спокійно зробив ковток коли.
⠀
— А хіба ні? — не вгавав Матвій, нахилившись трохи ближче.
⠀
Я мовчав. Усередині все стискалося і водночас хотілось кричати.
⠀
— Ну от і тиша! — вигукнув Влад. — А тиша — це підтвердження.
⠀
— Вона… — почав я, потім зупинився. Видихнув. — Вона мені справді подобається.
⠀
Хлопці завмерли. І щось у цій тиші було не глузливе, а... розуміюче.
⠀
— І як давно? — м’яко спитав Матвій.
⠀
— Ще до того, як ми записали пісню. Просто… я боявся зізнатись навіть собі.
⠀
— А зараз? — Влад підняв брови.
⠀
Я усміхнувся. Вперше за вечір — не захищаючись кепкою, не ховаючись за жартами.
⠀
— А зараз я хочу дізнатися її ближче. Просто бути поруч.
⠀
— Ну все, хлопці, це серйозно, — усміхнувся Матвій. — Він сказав “поруч”!
⠀
Всі розсміялися. А я ще раз ковтнув коли і глянув у небо. Вже сутеніло, зорі починали з’являтись повільно, одна за одною.
⠀
Я згадав її посмішку. Її погляд після першого куплету. Її розгубленість після закінчення — і ту мить, коли вона трималась за мій рукав, як за щось надійне.
⠀
Вона — моя тиха мрія, яка ожила.
⠀
І тепер я не хочу її відпускати.
⠀
Навіть якщо це складно. Навіть якщо страшно. Бо є речі, за які варто боротись.
⠀
Юля — саме така.