Глава 15.1

Я не одразу зрозуміла, що відбувається. Його пальці торкнулися моєї руки — легенько, майже ненав’язливо, але цей дотик вибухнув усередині так, ніби хтось раптово відкрив давно зачинене вікно. Тепло від його долоні миттєво розповзлось по шкірі, піднялось вище — до грудей — і там серце почало шалено стукати. У животі затріпотіли метелики. Справжні. Крихітні, але дуже активні. Я на секунду навіть затримала подих.

Ми мовчки дивилися одне одному в очі. Він — спокійно, глибоко, трохи серйозно. Я — приголомшено, але без страху. Це було так тепло, затишно, щиро… Якось по-особливому. Ніби світ завмер. Навіть музика в кафе наче стихла.

А потім він різко опустив погляд, відвів руку і тихо, ніби винувато, сказав:

— Вибач… Я щось задумався. Нам, мабуть, уже час.

Я тільки кивнула, не довіряючи голосу. Усередині все ще пульсувало, тремтіло, ніби після сцени.

Ми вийшли з кафе. Небо зустріло нас ніжним світлом. Усе було в теплих рожево-персикових барвах, які розтікалися по хмарах, ніби їх хтось повільно малював пензлем. У повітрі стояв м’який аромат квітів — тонкий, ледь відчутний, але такий справжній. Десь цвіли дерева, і навіть вітер був теплим.

Людей на вулиці стало менше, місто, здавалося, видихало після денного шуму. Ми йшли повільно, без мети поспішати. Макс тримав руки в кишенях, час від часу поглядав на мене і щось розповідав — про студію, про свої перші пісні, про те, як випадково натрапив на мій кавер і просто завмер.

— Я тоді ще подумав: от якби така дівчина була поряд. Щира. Зі світлом — Він усміхнувся і додав — А тепер ти тут.

Я слухала і дивувалась, як усе це може бути про мене. Про мене, яка ще вчора просто слухала його в навушниках.

— Чесно, я досі не вірю, що це відбувається— Сказала я, поглянувши в небо.

— А я — що так довго тебе не знав — Відповів він. Його голос був не гучний, але такий теплий, що всередині знову щось затрепетало.

Ми підійшли до метро. Він зупинився й дістав телефон.

— Ось адреса студії. Завтра на 14:00, гаразд? Я чекатиму тебе.

— Добре — Прошепотіла я, намагаючись не виглядати надто щасливою, хоча щоки вже горіли.

— До завтра, Юль.

— До завтра, Макс.

Ми стояли ще мить, мовчали. Потім він злегка кивнув і пішов. Я проводжала його поглядом, поки його фігура не зникла за поворотом. І лише тоді повернулась до метро, відчуваючи, як все навколо стало іншим.

У вагоні я сиділа біля вікна, дивилась на своє відображення і не могла зупинити посмішку. Це був найзвичайніший день, що став незвичайним.

У голові крутилися його слова, усмішка, погляд, дотик. Я на мить заплющила очі, згадуючи, як легко йому вдалося торкнутися чогось дуже глибокого в мені.

Вдома я скинула куртку, кросівки, перевдяглася в улюблену піжаму і завалилася на ліжко. В кімнаті панувала тиша. Але це була приємна, тиха тиша — така, в якій хочеться думати, мріяти і зберігати в собі щось важливе.

Я взяла телефон. Перевірила, чи є нові повідомлення. І — так. Від нього.

Макс:
“Юль, дякую за сьогодні. Це був один із тих вечорів, які запам’ятовуються. До завтра.”

Я довго дивилась на ці слова. Потім пригорнула телефон до грудей і заплющила очі.

Ніч тихо загортала мене в темряву, і на душі було добре. По-справжньому. Я згадувала його погляд, круасан із шоколадом, ніжно-рожеве небо. Згадувала, як моє серце спіймало ритм, схожий на перший акорд пісні.

І тоді я зрозуміла:
це не просто зустріч.
Це початок.