Глава 14

Я ще не встигла як слід прокинутися, як уже сиділа на парі, а Алла з Кариною щось активно шепотілися біля мене. Обидві світилися, ніби виграли мільйон.

— Ти розумієш, що вчора реально сиділа поруч із ним?! — прошепотіла Карина, майже схлипуючи від емоцій. — І він, виявляється, нічого такий у спілкуванні! Я думала, він холодний тип, а він — ну... нормальний!

Алла у відповідь лише посміхалась і гортала фото в телефоні.

— А ти бачила цю? — показала мені знімок, де я і... Максим. Ми стоїмо поруч, я трішки усміхаюсь, він теж. Вигляд у нас був, ніби ми вже роками знайомі.

Мене це трохи збентежило, але з приємним присмаком. Щось у мені щеміло, коли я згадувала його погляд.

Пара добігала кінця, ми спустилися в їдальню, і я вже стояла в черзі за бутербродами, як на екрані мого телефону висвітилось нове СМС. Від нього.

"Привіт. Часу не вистачило вчора. Може, сьогодні на каву? Якщо не проти, після навчання?"

Я спочатку просто застигла. Слова попливли перед очима. Кава. Він. Я. І ще раз — кава!

— Що сталося? — Карина майже заглянула мені в душу. — В тебе вигляд, ніби тобі освідчились.

— Хлопці встали на коліна?! — допитливо вигукнула Алла. І тут я не витримала — простягнула їм телефон. Вони прочитали повідомлення і...

— АААААА! — синхронно запищали вони так, що навіть ложки задзвеніли в тарілках. Усі повернулися в наш бік. Навіть буфетниця виглянула з віконця зі здивованим «що за цирк?».

— Вибачте! — вигукнули мої подруги в унісон, ще до того, як вона встигла щось сказати. І ми знову розсміялися.

— Спитай його, чи можна нам з тобою, а? — Алла вчепилася в мій рукав. — Ну хочемо побачити, як це — пити каву з Бондарем!

Я наважилась і написала:

"А можна, зі мною будуть ще дві мої подруги? Вони… емоційні, але класні"

Він відповів швидко:

"Звичайно. Буду радий знайомству."

І тут вони вже не просто пищали — вони щось верещали в стилі фан-клубу. А я… я раптом відчула таку легкість у грудях.

Перед походом на каву ми перевдягалися так, ніби йдемо на побачення з принцом. Алла тряслася, як листок. Карина переодягалась тричі. Я ж… я була спокійною. Всередині було тепло і впевнено. Я повела їх між нами, як капітан у бою.

Місце, яке він обрав, було невелике, але затишне. Дерев’яні столики, запах кави й кориці, легка музика. І він. Максим. Сидить біля вікна, нервово дивиться кудись у двір. Ще не бачив нас.

— Боже… — прошепотала Карина. — Він навіть нервує?

Щойно ми зайшли, він підвівся з місця. Його погляд зупинився на мені. Він усміхнувся тепло і сказав:

— Ви всі виглядаєте неймовірно. — А потім додав, дивлячись мені в очі: — Але ти особливо.

Я не змогла втримати посмішку. Очі самі втекли вниз. Тепло в серці розлилося ще дужче.

Алла і Карина спочатку сиділи мовчки, ніби забули, як говорити. Але коли почули, як я вільно жартую з ним, розповідаю якісь історії — вони потроху розслабились. Розмова пішла як по маслу. Каву ми вже пили, сміючись, жартуючи, обговорюючи музичні меми і найсмішніших викладачів.

Я ловила на собі його погляд. Часто. Але не тиснучий, не пильний. Привітний. Зацікавлений. Особливий.

Повертаючись додому, ми з дівчатами сміялися і фоткались, як малі. То з вечірнім небом на фоні, то біля якогось старого пам’ятника, то просто з кавовими стаканами, роблячи кумедні пики.

Я йшла попереду і усвідомлювала: щось змінюється. В мені. У світі навколо. І в його погляді на мене — теж.