Глава 13

Університетський день минув як у тумані. Новенький хлопець, Матвій, з’явився в аудиторії з таким виглядом, ніби зійшов із обкладинки модного журналу. Коли викладач представив його, у всіх дівчат у залі заіскрилися очі — та тільки не в мене. Хоч я й намагалася тримати погляд на конспекті, відчула, як він знову й знову поглядає в мій бік. Це було надто явно. Незручно. Наче тебе роздягають очима. Подруги це помітили й почали перешіптуватися, а я тільки скрутилась у клубочок на стільці, аби хоч якось захистити себе від тих нав’язливих поглядів.

На перерві Алла з Кариною кудись пішли, залишивши мене саму. Я притулилася до вікна й дістала телефон. Нове повідомлення. Серце тьохнуло. Макс.

"Мій тур закінчився. Нарешті відпочинок. Цілих три тижні без сцени."

Я не стримала усмішки. Пальці самі написали відповідь:

"Ого! Це круто! Ти заслужив відпочинок на всі сто!"

Після цього настав довгий мовчазний момент. П’ять хвилин... шість... вісім... десять. Я вже встигла занервуватись, коли нарешті з’явилось нове повідомлення:

"Скучив за тобою."

Моє дихання зупинилось. Наче хтось увімкнув світло всередині мене. Усі сумніви, втома, навіть той моторошний погляд Матвія — все розчинилося. Я сяяла. Просто так. Зсередини. Коли Алла й Карина повернулись, то зупинилися, як укопані.

— Юлю, з тобою все гаразд? — запитала Карина, підозріло звужуючи очі.

— Угу — тільки й змогла я відповісти, ховаючи посмішку в долоні.

— Та вона вся світиться, як новорічна гірлянда — прошепотіла Алла, і ми всі троє розсміялися.

Після пар вирішили не йти додому — весняне сонце ніби просило залишитися ще трохи на вулиці. Ми подались на Хрещатик. Людей було чимало, музика лунала з кав’ярень, повітря пахло кавою та якоюсь весняною свободою. Саме тоді ми знову зустріли того кур'єра. Того самого! Він зупинився переді мною й сказав:

— Це вам, Юліє.

Я остовпіла. У руках він тримав великого білого ведмедика, який діставав мені трохи нижче колін. Подруги відкрили роти. Реально відкрили.

— Що тут коїться? — прошепотіла Карина.

Я тільки розгублено прийняла ведмедика. На грудях у нього висіла маленька картка: "Щоб обіймав тебе, коли не можу я."

Я не знала, сміятись чи плакати. Очі защипало від емоцій. У той момент я не помітила, як позаду нас зупинився знайомий силует.

— Привіт — пролунало ззаду.

Ми всі різко обернулися. Це був він. Макс. Живий. Красивий. У спортивній куртці й кепці, але я впізнала б його серед тисячі інших людей.

Він злегка зніяковів, але коли побачив ведмедика — тепло усміхнувся.

— Виглядає мило, правда ж? — сказав він, киваючи на ведмедя.

Я не знала, що сказати. Просто стояла, розгублена й щаслива.

— Це... мої подруги — нарешті прорізався голос — Карина і Алла.

Подруги, які ще хвилину тому шепотілись про нього, стояли мов паралізовані.

— Дуже приємно — сказала Карина, обережно.

— А можна з вами сфотографуватися? — ледь чутно спитала Алла.

Макс посміхнувся ще ширше.

— Звичайно.

Я зробила їм кілька фото. А потім ми ще трохи поспілкувалися, вже всі разом. Було по-домашньому тепло, легко й якось по-особливому.

І знаєте, що я подумала тоді?

У житті завжди знайдеться місце диву — навіть на звичайному Хрещатику.