Глава 12

Я знову залишилася вдома сама. У батьків свої справи, Макс… Макс знову не виходив на зв’язок. Я знала, що в нього важкий день у турі, але від того не ставало легше. Внутрішня пустка розросталася. Я не розуміла, чому мені настільки важко без нього. Ми ж не пара. Ми просто знайомі. Але серце боліло так, ніби щось дуже своє зникло з мого світу.

Я намагалася зайняти себе хоч чимось. Помила посуд і навіть приготувала собі млинці з шоколадом і полуницею — мою улюблену втіху. Але сьогодні навіть вони не допомогли. Усе здавалося безбарвним. Я закинула рушника на стілець і впала обличчям на подушку, дозволивши сльозам вільно текти.

Я дістала навушники й увімкнула його пісні. Одна з них — “Без тебе” — наче була написана про мій стан. Я переслухала її десятки разів. Вона гойдала мої емоції, мов хвиля на морі. Ця пісня торкалася якихось глибинних частинок моєї душі, оголюючи кожну рану.

Зрештою я просто лягла на своє тепле, улюблене ліжко, загорнулася у плед і… заснула.

Мені приснився він. Макс. Ми стояли серед теплого травневого дня. Пахло бузком, сонце ніжно торкалося шкіри, а його очі… вони світилися, як океан — глибокі й спокійні. Він ніжно дивився на мене, тримав за руку і раптом сказав:

— Я кохаю тебе, Юлю.

Серце застигло. Його долоні торкнулися моїх щік. Ми повільно схилялися одне до одного, готові поєднатися в поцілунку, як у кіно... І в цю мить я прокинулася.

Перші секунди я не розуміла — це був сон чи дійсність. Все було таким яскравим, теплим… але ліжко було реальне, і Макса поруч не було. Та, попри все, мені стало легше. Навіть трохи щасливо.

Я пішла на кухню, зробила собі чай із бергамотом і медом. А потім вирішила прогулятись — розвіятись. Одягла плаття з мого сну — довге, біленьке, з жовтими квітками. Воно сиділо ідеально, ніби чекало саме на цей день.

Місто жило своїм життям — пташки співали, парочки трималися за руки, діти ганялися за м’ячем, собачки весело бігали. Я вдихала повітря на повні груди, і вперше за довгий час посмішка з’явилася сама собою.

У мене розв’язалася шнурівка. Я присіла, щоб її зав’язати — і саме в цей момент завібрував телефон. Макс Бондар поставив "вподобайку" під сторіс, де я співала кавер на його пісню. А під відео залишив коментар: “сумне обличчя, аплодисменти, вогонь”.

Він описав смуток, захоплення і сильне враження. Це було небагато. Але для мене — цілий всесвіт. Серце застрибало в грудях, а очі наповнилися слізьми. Цього разу — слізьми радості.

Я підвелася, ще з ширшою посмішкою на обличчі. І тут переді мною знову з’явився той самий кур’єр, що приносив подаруноки від того незнайомця. Він засміявся й сказав:

— Я саме до вас і йду!

Він простягнув мені букет білих троянд і коробочку. Я пройшла трохи далі, до лавки біля фонтану, щоб усе роздивитися.

У коробці був набір прикрас: сережки й кулон із зеленими камінцями. Виглядали нереально красиво й дорого. А на коробці було написано: “Дуже сумую за тобою, моя принцеса.”

Я завмерла, не вірячи очам. Моє серце калатало з шаленою швидкістю. Хто це? Макс?.. Хтось інший?.. Можливо, той, про кого я ще нічого не знаю?

Я поверталася додому з букетом у руках, міцно його притискаючи до грудей. І цього разу… сум не повернувся. Його витіснило щось нове — трепет, надія і світло, якого мені так не вистачало.