Глава 11

Коли я залишилась вдома сама, день спершу здався мені можливістю трохи перепочити. Нарешті тиша, ніхто не смикає, можна розслабитись… Але вона дуже швидко перетворилась на щось інше — холодне, глухе, пусте. Батьки поїхали на кілька днів у справах, і тиша в квартирі стала надто гучною.

Макс сьогодні не писав. Я знала — у нього концерти, щільний графік, і день обіцяв бути важким. Але серце все одно чекало бодай рядочка. Я навіть сама не наважилась написати, бо боялася здатися нав’язливою. А ще — тому, що дуже не хотілося бути зайвою в його великому і гучному житті.

Я спробувала відволіктись. Зайняти руки — може, голова заспокоїться. Помила посуд. Протерла полиці. Навела порядок у своїй кімнаті. Навіть приготувала собі щось смачненьке — сирнички з ваніллю та медом. Але все було наче в плівці. Я робила це, ніби на автопілоті, і нічого не приносило того затишного відчуття, на яке я сподівалась.

Навіть аромат теплого чаю з лимоном не допоміг.

Я сіла на підлогу, спершись спиною на диван, і втупилась у вікно. За склом світ повільно гас, поступаючись заходу сонця. Було якесь незрозуміле відчуття… Ніби хтось важливий далеко, а я не можу нічого з цим зробити.

Тоді я витягла навушники й відкрила плейлист Макса. Його голос завжди мене заспокоював, навіть коли пісні були сумні. Я слухала, не перемикаючи, поки не увімкнулась "Без тебе" — його пісня про розлуку, яку я колись вже чула, але сьогодні вона лунала зовсім інакше.

Кожне слово — ніби про мене.

Кожна нота — відлуння моїх власних почуттів.

"Без тебе — наче дихати крізь воду…
Без тебе — в моїх пальцях порожнеча…"

Я закрила очі. А сльози самі текли по щоках. Не істерично, не голосно. Просто — тихо й боляче. Так буває, коли серце не витримує, але водночас знає, що має пережити.

Я переслухала цю пісню десять разів. І кожного разу — вона торкалася глибше. Наче розбирала мене на частинки, а потім збирала знову, але вже іншу — більш справжню, вразливу, чесну перед собою.

І тоді я встала. Підійшла до кутка кімнати, де стояла моя стара добра гітара. Витерла з неї пил пальцем, наче торкнулась давнього друга. Вона знову була потрібна.

Сіла біля ліжка. Долоні трохи тремтіли. Зіграла перші акорди пісні, а потім — почала співати.

Мій голос був тихим, з хрипотою від хвилювання, але щирим. Наче я не виконувала пісню, а розмовляла через неї. Це був не кавер. Це була моя особиста історія.

"Без тебе — мов залишилась без кольорів…
Без тебе — мої дні сірі й прозорі…"

Гітара й слова зливалися з моїм станом. Я співала — і щось всередині заспокоювалося. Нарешті. Музика завжди була моїм притулком, і цього разу теж не підвела.

Я натиснула запис на телефоні — щоб залишити цей момент. Можливо, навіть відправлю Максу. Колись. А поки — просто слухала. І з кожним повтором ставало легше.

Пізніше, лежачи з гітарою в обіймах, я довго дивилась у стелю. Замість болю — тиша. Замість паніки — спокій. І думка:

"Навіть якщо він не поруч зараз — я все одно не одна. Бо в мені є музика. І в ній — він."