Глава 10

Я йшла до університету, ховаючи руки в кишенях і намагаючись не думати про нічну переписку з Максом, хоча вона не виходила з голови. Ми говорили про музику, дитячі мрії, смішні випадки — було так легко й тепло, що я заснула з телефоном у руках, посміхаючись.

Раптом мене зупинили прямо на порозі корпусу. Кур'єр. Молодий чоловік в червоній формі.

— Ви Юля? — спитав він, уважно заглядаючи мені в очі.

— Так… — відповіла я трохи збентежено.

— Це вам.

І вручив мені розкішний букет — сто одна троянда. Я ледь не впустила рюкзак. У руках несподівано опинилось щось, що більше нагадувало казку, ніж реальність. Такі букети я бачила хіба що в кіно.

Він пішов, а я стояла на сходах, обіймаючи оберемок троянд, і не могла повірити, що це відбувається зі мною. Минулого разу кулон… а тепер — квіти. Що це? Знак? Випадковість? Чи продовження чийогось мовчазного зізнання?

Я повільно зайшла в корпус. Пахощі троянд йшли за мною, обертаючи голови людей. Мені було трохи ніяково, але водночас — щось приємне розливалося всередині. Я зупинилась на кілька секунд — біля вікна стояв Влад. Він гортав щось у телефоні, але коли побачив мене з букетом, на мить застиг. Наші погляди зустрілись. Я привіталась тихо, майже шепотом:

— Привіт…

Він підняв очі, у

посміхнувся, але в ту ж мить його обличчя змінилось. Усе стало ясно без слів. Він не знав про букет. Це не він.

Я пройшла повз нього, вдаючи спокій, хоча в середині закружляли емоції: трохи розчарування, трохи надії. А може… це Макс?

Алла вже сиділа в аудиторії. Як тільки я зайшла, вона буквально підскочила:

— Що?! Це що?! Тобі?!

— Мені — зніяковіло відповіла я, сідаючи поряд.

— Від кого?

— Не знаю.

— Ну ти жартуєш! Сто одна троянда і ти не знаєш від кого?!

Я похитала головою. Вона схопилася, почала розглядати квіти, шукати підказки. Але на листівці було лише: «Для тієї, чия посмішка — найкращий початок мого дня». Без підпису.

Алла миттєво перейшла в режим детектива.

— Це точно хтось серйозний. Таке не просто так дарують. Це або Влад… або…

— Макс — тихо закінчила я замість неї.

Вона подивилась на мене з цікавістю:

— Ти думаєш, що це він?

— Не знаю. Але він писав учора ввечері. Ми довго спілкувались.

Пара промайнула, ніби її й не було. Я майже не слухала викладача. Очі справа ковзали на телефон, сподіваючись на нове повідомлення. І воно прийшло.

Макс: «Не міг перестати думати про тебе. Сподіваюсь, день почався красиво. Посміхнись, бо твоя посмішка — магія.»

Мене наче хтось легенько торкнувся серця. Тепло. М’яко. До сліз. Він. Це він.

Ми почали переписуватись знову. Без пауз, без фальші. Він питав про мій день, я — про його. Він згадував дрібниці, які я не думала, що хтось запам’ятає. Ми сміялись, надсилали один одному голосові. Було відчуття, що між нами ниточка, яка тягнеться крізь екрани, крізь усі калюжі й сумніви, і міцно тримає.

Я лежала на ліжку, обійнявши подушку й посміхаючись.

Хто б не був автором цих несподіваних подарунків — зараз це вже не мало значення. Бо той, чий голос я слухала, ставав для мене кимось важливим. Можливо — набагато важливішим, ніж я встигла усвідомити.