Глава 9.1

Я сиділа в аудиторії, втираючи пальці після холодної дороги, намагаючись відігрітися не стільки фізично, скільки всередині. Бо щось гнітило з самого ранку. Я мовчки ковтала каву — гірку й несмачну, але бодай теплу — й дивилась у вікно, за яким кидалися один на одного сонячні промені й калюжі. А всередині — калюжі емоцій і спогадів.

Я не могла вигнати з голови той лайк. Він, Макс. Його акаунт. Він натиснув оте серце. А я сиджу тут, на останній парті, як дурна, й аналізую кожен піксель того повідомлення. Може, випадково? Може, просто скролив? Але ж це був не просто лайк… Це було відчуття, що мене помітили. Побачили. Він побачив.

— Ти сьогодні якась інша — промовив Влад, сідаючи поруч — Точно все добре?

— Так, не звертай уваги. Просто день такий — знизала плечима, не вдаючись у подробиці.

Ми трохи говорили — точніше, більше говорив він. Про викладача, що знову носив той самий светр, про дівчину, яка заснула на парі, й навіть про те, як у їдальні знову закінчилась кава. Я намагалася слухати, посміхатись, ловити момент легкості, і це частково вдавалося.

Коли пара закінчилась, він запропонував прогулянку. І я погодилась. Намотували кола довкола корпусу, сміялися, говорили про дурниці. Влад — справжній промінчик у цей день. І все ж… коли ми попрощалися, я знову залишилась наодинці з собою.

Я вирішила не сідати в автобус. Пішла пішки, попри холод. Мені потрібно було пройтися. Подумати. Вимкнути шум, лишитися з Максом — бодай у думках. Я опустила очі, дивилася під ноги, не помічаючи ні людей, ні машин. Місто пливло повз, а я просто йшла. Щось гнітило, хоч на серці ледь-ледь жевріла надія. Він не забув мене. Той лайк — це щось. Але… а якщо кулон — це від Влада?

Я несла його біля серця — маленьке срібне сердечко. Таємниця. Визнання. Але чиє?

Вдома я була мов тінь. Попила чаю з одним вишневим пиріжком, не маючи апетиту. На обличчі — втома й відсутність. Мама щось питала, але я відмовчувалась. У кімнаті зняла плаття й повісила акуратно на стілець. Підійшла до дзеркала, уважно вдивляючись у своє відображення.

«Ото вже краса…» — сумно подумала я. В очах — тривога. На щоках — тінь від нездійсненних очікувань. І саме в той момент — дзеньк.

Телефон. Повідомлення.

Я взяла його в руки, не очікуючи нічого особливого. Але...

Макс: Привіт, красуня! Як ти? Я встиг на протязі цього часу засумувати…

Я завмерла. Серце різко прискорило хід. Макс. Написав. Мені. Так просто. Так відверто.

Сльоза прокинулась у куточку ока, а з нею — посмішка. Ніжна, трохи невпевнена, але така щира. Я повільно сіла на ліжко, наче боялася зробити різкий рух і розбудити цей сон. Він написав… Значить, не забув. Значить, думав. І, можливо, сумував так само, як я.

Я перечитала повідомлення тричі. А потім ще раз. Доторкнулась пальцем до екрану, ніби це був він. Макс. Той, про кого мріяла, кому співчувала, кого боялася згадувати вголос. І зараз він тут — у короткому повідомленні, але наче в моїй кімнаті.

Я знову подивилась на себе в дзеркало. І враз відчула щось нове. Замість сумної дівчини — хтось, у кого серце щойно обняли словами. Когось, кого обрали, побачили, помітили.

«Як я? А тепер — добре» — подумала я. І пальці самі потягнулись до клавіатури, щоб відповісти. Але я зупинилась. Зачекала. Не через гордість. Просто хотіла ще трохи побути в цій миті.

Бо таке буває не щодня — коли серце стукає в унісон з чиїмось ще.