Глава 9

Я повернулась додому вже після дев’ятої. Пальці трохи замерзли, але душа — навпаки — світилася від спогадів. Захід сонця, Макс, морозиво й сміх — усе це ще жевріло в мені, як солодкий післясмак щастя.

Я впала на ліжко не переодягаючись. Просто дістала телефон і почала гортати стрічку. Все — як завжди. Мемчики, сторіс, фото. І тут… серце стиснулось.

Під моїм фото — лайк. Але не звичайний. Це був він.

Його справжній акаунт. Той самий, де він вже давно нічого не публікує. І раптом — отой мовчазний, але такий голосний лайк.

Я завмерла. Це було несподівано й щемливо. Ніби він тихо сказав: «Я бачу тебе». І я повірила. В той момент світ став трохи м’якшим.

Ніч була безсонною. Я лежала й думала про нього, згадувала кожен рух, кожен погляд. Хотіла написати — але не наважилась. Він усе одно не зможе відповісти… або не захоче. Я тільки обіймала подушку й уявляла, як він, десь там, слухає мої несказані голосові.

Наступного ранку хотілося поділитися з дівчатами. Я вже набирала повідомлення:

«Дівчата, ви не повірите, що сталося!»

Але все зупинилося на половині.

Алла відповіла коротко:

«Юлю, вибач, сьогодні точно не зможу. У мами проблеми — мушу допомогти. Потім усе розкажеш, добре?»

А Карина — трохи пізніше:

«Температура 38,5. Я вмерла. Пиши, як пройде день, я потім прочитаю...»

Я опустила телефон і відчула, як пустота стискає груди. Чомусь раптом стало дуже самотньо. Ні з ким поділитися, ні з ким зустрітись. А писати Максу — безглуздо.

Я повільно дійшла до універу, змучена вже з самого ранку. В аудиторії сиділа на останній парті, втупившись у вікно. Навіть кава не рятувала.

— Ти сьогодні якась інша — почувся голос поруч.

Я здригнулась і підвела очі. Влад. Одногрупник. Завжди усміхнений, спокійний, трохи сором’язливий.

— Все ок? — запитав він щиро.

— Так… Просто день такий — збрехала.

— А давай прогуляємося після пари? Ти ніби потребуєш повітря й трохи гумору.

Я кивнула. Мовчки, але з вдячністю. Ми вийшли в двір, він жартував про викладачів, і я — вперше за день — посміхнулась. Просто й легко. Говорили про все і ні про що. Він сміявся над моїми коментарями, я ловила себе на тому, що мені приємно.

— Тобі личить сміятися, — раптом сказав він.

Я опустила очі.

Після прогулянки ми повернулись у корпус, і Влад побіг на свою пару. А я — ще трохи затрималась у фойє. І от тоді все стало... дивно.

До мене підійшов кур’єр.

— Ви Юля?

— Так… А що?

— Це вам.

У руках — маленька коробочка, перев’язана сріблястою стрічкою.

— Від кого? — здивовано запитала я.

— Анонімно — злегка посміхнувся він і пішов.

Я стояла кілька секунд, розгублена. Потім обережно розгорнула стрічку.

Всередині — тоненький ланцюжок. А на ньому — маленьке срібне сердечко. Легке, витончене. І записка.

«Для найчарівнішої дівчини у цьому світі.»

Мене немов струмом прошило. Хто?.. Коли?.. Чому?..

Я озиралась навколо, але всі були зайняті своїми справами. У голові стукало: не може бути…

Я тримала кулон у долоні, як доказ чогось нереального. Це була казка. Без пояснень, без підпису. Просто — промінь світла, коли тобі це найбільше потрібно.

І в той момент я зрозуміла: хай навіть я не знаю, хто це — хтось бачить мене. Хтось помітив. І це вже щось значить.

Усміхнувшись, я застебнула кулон на шиї. І він був легкий — як надія.