Глава 8.1

Після лекції ми з Аллою й Кариною вийшли на подвір’я університету. Сонце лагідно торкалося шкіри, і все здавалося якимось легким, майже невагомим. Ми присіли на лавку, і подруги почали знову розпитувати мене про Макса. Я розповідала їм усі дрібниці, і ми так щиро сміялися, що перехожі поглядали на нас із посмішками. Карина витягла телефон і почала знімати відео, як ми дуріємо. Алла постійно примушувала мене робити смішні обличчя, а потім ми робили «мімішні» фото втрьох, обіймаючись і стиха хихочучи.

— А що, як він запросить тебе на побачення вже сьогодні? — підморгнула Алла.

— А ти вже виглядаєш так, ніби збираєшся на нього — додала Карина і легенько штурхнула мене в плече.

Я зніяковіла, але всередині щось радісно підстрибнуло.

З часом я почала мовчати. Подруги ще щось обговорювали, а я вже думками була в іншому місці. Серце билося все швидше. Зараз він напише, він точно напише — подумала я, і в ту ж мить телефон здригнувся у моїй кишені.

"Можемо зустрітися біля того фонтану, про який я казав?" — коротке, просте, але з ним — усе змінилося.

Я підвелася, пробачившись перед подругами, і вже летіла додому. Дорогою в голові раз за разом прокручувала, що вдягнути, хоча вже давно знала відповідь.

Біла майка — проста, але така мила. Джинси — ті, що сідають ідеально, і я завжди відчуваю себе в них упевнено. Коротка чорна куртка — вона, ніби, додає мені характеру. Легкі кучері, червона помада — трішки сміливості, трішки мрії. Погляд у дзеркалі — і я ніби кажу собі: «Ти зможеш».

Макс уже чекав біля фонтану. Цього разу виглядав ще спокійнішим, але його очі засвітилися, коли він побачив мене. Усмішка — тепла, майже домашня. Він підійшов ближче, простягнув руку, ніби запрошував у світ, де все — тільки для двох.

— Привіт, біла майко — засміявся він.

— Привіт, фонтане з мрій — відповіла я з посмішкою.

Ми гуляли вулицями вечірнього міста. Він жартував, знімав з нами кумедні фото — то я з надутою щічкою, то він з несподівано серйозним виразом, ніби модель. Ми їли морозиво, а потім він випадково поставив собі крапку на носа — і зробив вигляд, що так і треба.

— Це мій новий стиль — сказав серйозно.

— Справжній трендсеттер — кивнула я, ледь стримуючи сміх.

А ще ми знімали короткі відео — як я крокую тротуаром, ніби йду по подіуму, а він озвучує за кадром кумедні коментарі. Потім він попросив мене зробити фото на його телефон — «на пам’ять». Але я бачила, як він зберіг кожен кадр. Як переглядав їх, коли думав, що я не помічаю.

Ми сіли на лавку під старим деревом. Над нами — небо, під нами — світ, а між нами — дивна тиша. Тепла, не ніякова. Я нахилилася трохи ближче, і він прошепотів:

— З тобою не хочеться нікуди поспішати. З тобою хочеться просто бути.

Я подивилася в його очі — і вперше не відвела погляду. Мені було спокійно. Не так, як у кіно, не надто яскраво — а по-справжньому.

— А ти часто так гуляєш з дівчатами? — запитала я напівжартома.

— Ні. Але якби знав, що це так приємно… шукав би тебе раніше.

Коли ми нарешті поверталися назад, ми все ще говорили і сміялися, але вже трохи повільніше. Ніби хотіли сповільнити час. Дійшовши до зупинки, я зупинилась.

— Мені сюди — тихо мовила я.

— Знаю. Але я б ще трохи постояв.

Ми стояли, не рухаючись, ще хвилин п’ять. Потім він зробив крок ближче, поправив моє пасмо волосся і сказав:

— Це був найприємніший вечір за довгий час.

— Мені теж було добре — ледь чутно промовила я.

Я сіла в маршрутку, а він залишився стояти, махаючи мені. І я відчула, як мені хочеться, щоб кожна така зустріч ставала новим початком, а не кінцем.