Глава 4.2

Отямилась я на якомусь дивані. Біля мене сидів Макс — спітнілий, схвильований і наляканий. Він нервово сьорбав воду з пластикової пляшки. Коли побачив, що я прийшла до тями, від радості ледь не подавився.

— Ура! Нарешті ти отямилася! — вигукнув Макс.

— Де я? — хрипко запитала я, озираючись по кімнаті.

— У гримерці, — спокійно відповів він і зробив ковток води.

Я одразу згадала, що сталося, й різко хотіла встати, але Макс мене зупинив.

— Лежи. Не вставай так різко. Ти тільки-но отямилася, — лагідно сказав він, легенько торкнувшись мого плеча, щоб я знову лягла.

— Вибач, будь ласка... Я не хотіла зіпсувати тобі концерт, — ледве промовила я, бо дихати було важко.

— Та все нормально, не хвилюйся. Головне — що ти вже отямилася, — махнув рукою Макс і тепло усміхнувся. — Як ти взагалі себе почуваєш? Може, викликати швидку?

— Ні, не треба! — одразу зупинила його я. — Це все від шоку й хвилювання...

До мене почало доходити, хто саме зараз сидить поруч. Від хвилювання й того, що я ще не зовсім отямилася — почала говорити не подумавши.

— Ти впевнена, що обійдешся без неї? — перепитав Макс.

— Впевнена на всі сто. Я чекала цієї миті дуже давно...

Обличчя Бондаря від моїх слів вкрили червоні щоки.

— Дуже давно? І скільки ж ти вже моя фанатка? — підняв брови він з легкою усмішкою.

— З того самого моменту, як ти з’явився в світі музики, — відповіла я й теж усміхнулася.

— Ого, неочікувано. То ти, мабуть, найвідданіша, — Макс не відривав погляду від моїх очей, і це розв’язало мені язик ще більше.

— Так, я з перших днів — твоя фанатка. І буду нею все життя.

— Все життя? — усміхнувся Бондар. — Ти впевнена?

— Ще б пак, — відповіла я, а потім, сама не знаючи як, додала: — Я люблю тебе.

Щоки Макса ще більше почервоніли. І тут я зрозуміла, що варто вже зупинитися і прийти до тями.

— Ну що ж... Мені вже краще. Я можу йти, — піднялася з дивана й поправила волосся.

— Ти впевнена? — серйозно запитав Макс, не зводячи з мене очей.

— Так, — кивнула я з усмішкою.

Бондар глянув на годинник. Концерт уже закінчився. Ми разом повернулися на сцену, і Макс вибачився перед глядачами. У залі здійнялися хвилі розчарованих вигуків, але нічого вже не зміниш — люди почали потроху розходитися.

Коли я вийшла на коридор, то не могла знайти подруг. Відійшла вбік, щоб подзвонити, але зненацька вони самі мене знайшли. Я аж здригнулася від несподіванки.

— О, нарешті ми тебе знайшли! — глибоко видихнула Карина, лагідно торкнувшись мого плеча.

— Ми так за тебе перелякалися, — Алла все ще тремтіла.

— Пробачте, дівчата... Я не хотіла зіпсувати нам концерт, — опустила очі я, відчуваючи провину.

— За що ти просиш вибачення? Ти ж ні в чому не винна, — сумно зітхнула Карина.

— Ти просто перехвилювалася. Це нормально, — заспокоїла мене Алла.

— І взагалі, чому ти думаєш про це, а не про виступ із самим Максом Бондарем? — здивувалася Карина.

А й справді. Чому мене хвилює лише те, що концерт було перервано? Хіба це важливіше за найважливішу мрію — виступ на одній сцені з ним?

Подруги, не перестаючи турбуватися за мене, провели аж до самого дому. Дорогою я розповідала про свої відчуття, а вони слухали з неприхованим захопленням...