Глава 4.1

Невпевнено піднімаюся сходинками, що ведуть до сцени. Тіло затремтіло ще сильніше, а на підборах підійматися стало важче. Макс подав мені руку, і коли я відчула її тепло — все всередині перевернулося. Зазвучала мелодія пісні «Закохуюсь», на яку я виконувала кавер.

— Готова? — впевнено запитав він трохи хриплим голосом, як у тих, хто знає, що таке сцена і прожектор.

Я невпевнено кивнула й тепло йому посміхнулася. Першим почав він: мужньо, сильно, впевнено, прекрасно, наживо — дивлячись мені прямо в очі. Потім настала моя черга: ніжно, дзвінко, трохи невпевнено, повільно тонучи в його погляді. Наші голоси по черзі звучали, а потім гармонійно злилися в одне ціле.

Зал захоплено кричав, стежачи за нами. Від хвилювання у мене страшенно тремтіли руки й голос, а незабаром почала паморочитись голова. Мені стало страшно впасти й усе зіпсувати. Але Макс легенько торкнувся кінчиками пальців моєї руки та, посміхаючись, підбадьорливо кивнув.

У натовпі криків та оплесків вирізнялися шоковані, захоплені обличчя фанатів, плакати з підтримкою для Макса й оторопілі подруги. Я відвела погляд від них і знову подивилась на Бондаря. Він нахилився ближче і, зовсім непомітно для інших, прошепотів кілька слів підтримки. Я опустила погляд, посміхнулася і продовжила співати. Макс уважно стежив за мною, і мені здавалося, що я співаю тільки для нього. Мій голос ставав впевненішим, хоч я співала трохи не в тон. Бондар не зупинявся і підтримував гармонію.

Коли завершились останні рядки приспіву, Макс відпустив мікрофонну стійку, зробив крок до мене і — мов у повільному кіно — подав руку:

— Можна? — прошепотів.

Я ледь помітно кивнула. Ми почали кружляти сценою під музику — він впевнено вів, я ледь встигала за ритмом. Серце билося так гучно, що здавалося, його чують усі. Прожектори змінили колір, а зал завмер, спостерігаючи за нами.

На додатковому екрані з’явилося наше збільшене зображення — наші руки, наші обличчя, мої злегка тремтячі губи і білосніжне плаття з бантами, яке рухалося, немов ніжні пелюстки троянди. Як би я не старалася тримати себе в руках, ставало все гірше. Мій голос став тихим і хриплим, а голова паморочилась сильніше.

Вальс завершився разом із останніми акордами пісні. В голові щось різко пискнуло, як тонкий сигнал у навушнику. Все навколо стало розмитим. Максове обличчя попливло. Я ще чула, як хтось у залі вигукнув моє ім’я, але звук віддалявся. Макс взяв мої руки у свої — теплі, сильні, впевнені. Я встигла прошепотіти лише одне слово:

— Ой…

І світ зник. На екрані крупним планом було видно, як мої очі заплющились, а тіло повільно осіло в його обіймах. Він спіймав мене, підхопив і, не розгубившись, притис до грудей. У залі здійнявся крик.

— Гей, що з тобою?! — чулося крізь шум у голові. — Вибачте, нам потрібно перервати концерт!

Макс схопив мене й почав виносити зі сцени на руках... а далі — темрява.