Глава 3

3

Доїхали. Ура!

Столиця зустріла багряним заходом сонця.

Спекою. Та людьми, які поспішали зустріти своїх рідних...

-Зараз, Нікусь, до нас має підійти моя сестра, тітка Орися. - хвилювалася мама.

-Мамо, все буде добре. Не хвилюйся!

-Ой, надіюсь... Це ж велике місто, столиця! Як нам тут жити, після маленького села?

-До речі, мамо, а чому я тільки зараз дізналася про цю тітку Орисю?

-Ми з нею не бачилися років так... з десять! Я ненароком прибирала у шухлядах, і надибала листочок з її номером, зателефонувала і вона взяла слухавку. Ото й ми спілкувалися дві години. Я розповіла про зраду чоловіка, вона сказала, щоб ми до неї приїхали. Якось так...

-Ну тоді все зрозуміло.

До нас підбігла жіночка, років сорока п'яти може. Світле коротке волосся, блакитні очі, зморшки від усмішки. Жінка була досить у спортивній фігурі (*як для її віку, це диво).

-Привіт, дорогі! Я запізнилася, бо панкейки смажила. Ооо, то ти Ніка! Як виросла... Я ж пам'ятаю тебе тільки у років три! Ти така маленька була! А ти Валечко, стала ще красивішою! - теревенила Орися.

-Рада знайомству, тітко Орисе. - заговорила я.

-Нікочко. Ну поїхали до мене?

Орися викликала таксі, і ми поїхали вечірніми вуличками Київа.

Авто зупинилося біля вулиці Ясної.

-Нам у будинок шостий! - сказала тітка.

-Красиво... - роздивлялася навкруги мама.

Орися відчинила двері від квартири, ми зайшли.

-Роззувайтеся. Ніко, у тебе і у твоєї мами будуть окремі кімнати. Я спеціально вам виділила. Бо квартира у мене велика, тому жити є де.

Дівчина зайшла у досить простору кімнату.

Велике біле ліжко, білі стіни з картиною Леонардо да Вінчі "Усмішка Мони Лізи" - класика! Письмовий стіл. Величезна шафа з дзеркалом, туалетний столик. і розкішна люстра. Вау!

Ніка впала на ліжко, і широко усміхнулася.

Вона почала розкаладати речі.

Одяг у шафу, взуття у комод, трішки косметики на туалетний столик, зошити, книги у письмовий стіл.

Мабуть все.

-Вечеря готова! Мийте руки і за стіл. - гукала з кухні Орися.

Ми з мамою повиходили з кімнат.

-Дякую тобі, Орися. За те що прийняла нас. - дякувала мама.

-Та мені що! У мене є місце для вас. Та й я рада бачити Ніку.

-Дякую, ще раз.

Вечерею була відбивна у соусі, грибна каша, і апельсиновий сік.

-Нікусь, ти бігаєш зранку? - запитала Орися, п'ючи сік.

-Ні.

-То будеш мені за компанію? 

-Цілком так.

-Бо хлопці люблять спортивних дівчат! - підморгнула мені тітка.

-Та...

-До речі, завтра планую подати документи на школу. Будеш вчитися у відомій київській гімназії. І ще завтра підемо на шопінг. Купимо тобі новенький смартфон, одяг.

-Орися, це ж так дорого... - увірвала розмову мама.

-Вау! Дякую, вам тітко Орисе!

-Та нема' за що! Ми ж рідня. І , Валечко, мені для Ніки нічого не шкода!

Після вечері я пішла у свою кімнату.

Дістала зошит і записала таке:

<<Я звісно думала, що у Київі класно, але щоб настільки!

Тут так... КРАСИВО!

А тітка Орися - супер добра!

Обожнюю)))>>

Дівчина сховала зошит, закуталася ніжною ковдрою, і заснула, поринаючи у світ снів...

Усталый день склонился к ночи,
Затихла шумная волна,
Погасло солнце, и над миром
Плывет задумчиво луна.
Долина тихая внимает
Журчанью мирного ручья.
И темный лес, склоняясь, дремлет
Под звуки песни соловья.
Внимая песням, с берегами,
Ласкаясь, шепчется река.
И тихо слышится над нею
Веселый шелест тростника.