1
Кінець літа давав про себе знати.
Починалися дощі...
Але всеодно, спека стояла у повітрі...
Ця задуха. Навіть прохолодна тінь дерев не рятувала.
А ще й у селі, коли обов'язково йти поратися по господарству. Ну така вже доля у селян.
-Мамо, ми з подругами домовились піти сьогодні на річку. Відпустиш? - нервово запитувала дівчина.
-Яка річка? Краще поможи мені по господарству! Он кролі не накормлянні! - відповіла суворо жінка зі зморшками на обличчі. Її блакитні очі говорили про сорокалітню працю у селі.
-Мамо, я зараз піду, а ввечері повернуся. Будь ласка! Мені уже шістнадцять, і я досі залежу від тебе!
-Поки ти під моїм дахом, то будеш залежати від мене!
-Тоді я йду у батька запитаю!
-Йди!
Дівчину з каштановим волоссям, карими очима, спортивною фігурою, звали - Ніка.
У неї важкі стосунки з мамою... Постійні конфлікти, коли мама дорікає про залежність Ніки від неї.
-Татечко, а можна мені з подругами на річку?
-Нікуся, а що мама каже?
-Не дозволяє...
-Вибач, але може краще вдома посидиш? Бо на вулиці така спека. Допоможеш мамі по господарству.
-І ти туда ж! - дівчина вибігла з татової майстерні, побігла у свою кімнатку.
Її кімната була невеликою. Ліжко, шухлядки, письмовий стіл, маленька шафа. Як у всіх жителів села, стіни були білими.
Дівчина дістала із шухлядки товстий зошит, і записала:
<<За що вони так зі мною?
Ніколи не дозволяють піти погуляти. Відпочити нормально.
Я що дарма цілий тиждень копала той довбаний город?!
Ну звісно, вони кажуть, що це - мій обов'язок!
Ненавиджу це село! От наприклад - Маруська, яка зараз живе у столиці! Там ж не потрібно кропити жуків, чи копати картоплю! У неї певно все по маслу!
Моя мрія ніколи не здійсниться! - Жити у столиці, і стати відомою художницею!...>>
Ніка закрила зошита, і сховала назад у свій надійний сховок.
-Вечеря готова! Ніко, вечеряти йди! - гукала та сама жінка - мама дівчини.
Ніка зробила незадоволений вираз обличчя, і щось собі буркнула під ніс.
На вечерю у сім'ї Тищенків була варена картопля, з ряжанкою.
І так щодня...
Поколупавши картоплю виделкою, Ніка вийшла з-за столу і попрямувала до своєї кімнати.
Вона плакала, шептячи самій собі:
-Як же набридло це життя! Чому у інших є все? І любов батьків, і турбота, і гроші на гуртки! А у мене з цього є щось? Нема'.
Дівчин плач увірвав стук у дверях.
-Ніко, чому ти плачеш? - це був її тато.
-Відчепись від мене.
-Добре, потім поговоримо. - буркнув чоловік і пішов.
Для Ніки прикладом була та сама - Маруся.
Яка переїхала з їхнього села Адамівки до столиці Київ.
Ніка з Марусею добре дружили, а зараз не спілкуються. Бо у Ніки не має того смартфона дорогого.
Лише домашній телефон.
Ніки батькі - заможні. Так як, у них добрячий шмат землі.
Бо для селяна - земля це все його життя.
Повний білий місяць заглядав у кімнату дівчини... Коники-стрибунці грали свою мелодію...
Ніка розстелила ліжко, накрилася ковдрою, згорнулася калачиком. Але, так і не змогла заснути...