Епілог

Сонце тільки-но починало зазирати у високі вікна, промальовуючи перші світлі лінії на підлозі та дерев’яній стільниці. Я стояла посеред кабінету, дивлячись на сестру, котра не спала цю ніч. Їй у цьому і зазнаватися не варто було, вся втома та напруження трималося на її обличчі наче маска.

— Загроза минула, — мовила я рівно, витримуючи її важкий та прискіпливий погляд. — Твоєму життю більше нічого не загрожує. Як і життю твого малюка.

Емілі сиділа у кріслі, тримаючи руки зімкнутими над животом.

— Той, хто називався Тайреном Ерте, мертвий, — додала я на видиху. — Його тіло можна знайти…

— Його тіло вже знайшли, — перебила мене Емілі. Сперлася долонями на стільницю і встала. — Що ти думаєш з приводу його старшого брата?

Я відвела погляд убік, дивлячись на гру світла на шторах.

— Думаю, він нічого не знав. Інакше грошей вистачило б не лише на контракт, а й на більш зручне місце для брата. Не на дешевий бордель у нетрях. Томас Ардаштійський надто обережний, аби пов’язувати своє ім’я з таким брудом.

Емілі мовчала довгу мить, випросталася остаточно. Повільно видихнула і похитала головою:

— Дякую, Ребеко. Дякую, що приїхала… Що вирішила проблему.

Я знизала плечима, підтиснувши губи.

— Ми ж сестри, — кинула я. — Хто б ще це зробив для тебе?

Емілі несміливо посміхнулася, наче не мала відповіді на ці слова.

— Ти… залишишся? — її питання було тихим, несміливим. Наче вона вже знала, що почує. Та все одно спитала.

Я тільки головою хитнула:

— Ні, сестро, це не мій світ. Я ж казала це неодноразово. Нічого не змінилося.

Хоча тут я брехала. Дещо все ж змінилося. Та поки про це я думати не хотіла не тут і не зараз.

— Як? — вона не змогла одразу закінчити фразу, помовчала мить. — Як я можу тобі віддячити? Скільки… коштує робота Вісника?

У відповідь я лише пирхнула:

— Емілі, не кажи дурниць! Хоча… Пам’ятаєш, що я в тебе забрала, коли минулого разу тікала зі столиці?

Сестра мить дивилася на мене, а потім розреготалася:

— Звісно! Ти вкрала мого коня!

Я підтримала її тихим сміхом:

— В тебе ще один буде? Треба все ж якось подорожувати далі.

Королева закотила очі:

— Звісно. У мене тепер ціла колекція цих коней. Знайду тобі одного. На коли?

— На зараз, — я знизала плечима. — Тут мене більше нічого не тримає.

— Це було навіть трохи образливо, — на мить Емілі стала тією сестрою, якою я її пам’ятала. Вона знову розсміялася, похитавши головою. — Добре, Ребі, буде тобі кінь. Тікай, якщо так хочеш цього.

— Була рада побачитися, — я першою зробила крок до неї. Першою обійняла. 

Емілі на мить застигла, наче не повіривши тому, що відбувається. А за мить я відчула легкий доторк її рук до своєї спини.

— Бережи себе, сестричко, — прошепотіла вона, відпускаючи мене. — І пиши хоч інколи. Інакше Джозі знайде тебе з допомогою Відарії. 

— Це була дуже небезпечна погроза, — зі сміхом зізналася я, відступивши на крок і зазирнувши їй в обличчя. Опустила погляд до її живота, який вміло ховався за шарами тканини. — Добре-добре, ви нагадали мені, що в мене є родина. Я зрозуміла. Я напишу… за кілька місяців. Треба ж дізнатися, як ви назвете мого племінника.

— А може племінницю! — пирхнула Емілі, чомусь ображено надувши губи.

— Може і племінницю, — відмахнулася я. — Чекай на лист, ваша величносте, більше я не зникну.

— Це мене тішить, — зізналася сестра. — Бувай, Ребі.

— Бувай, Емілі, — мовила я і зробила крок до дверей.

Коли у спину мені прилетіло питання, яке я сподівалася не почути.

 — Доречі, а де подівся Себастіан? Я веліла варті його знайти, але його ніде немає.

Я ледь посміхнулася, хоча всередині щось защеміло.

— Вісники, як круки, сестро, — відповіла я тихо, не озираючись. — Ніколи не знаєш, куди вони летять.

Не дочекавшись від неї відповіді, я штовхнула двері і вийшла у пустий прохолодний коридор. Посміхаючись.

На подвір’ї ще лежав ранковий туман. Каміння під ногами було вологим від роси, і з дахів тихо спадали краплі. Варта не ставила питань, лише відчинила переді мною ворота.

Кінь чекав біля сходів, темний, неспокійний, з блиском у гриві. Я поклала руку йому на шию, відчула тепло під пальцями. А потім застрибнула у сідло і штовхнула звіра п’ятами, вдихнувши на повні груди.

Кам’яні вулиці столиці зустрічали мене тишею. Ранковий туман ще не розвіявся, обвивав низькі дахи, стирав обриси шпилів. Коняче копито гулко відбивалося від бруківки, і звук цей здавався прощальним відлунням.

Це місто було для мене і домом, і в’язницею. І полем бою. І все ж, попри всю ненависть і біль, воно залишалося моїм. Я вловила себе на думці, що все ж таки шкода його залишати.