Розділ 35

Себастіан широким рухом прочинив двері й вклонився, наче ми входили не в дешевий бордель на окраїнах столиці, а в розкішну ресторацію.

— Прошу, — його голос звучав тихо, але з тією ж звичною нахабністю. А потім додав. — Хіба ж я можу дозволити тобі ступити сюди без супроводу?

Я тільки очі закотила. Він свій вибір зробив, я давала йому шанс. Вісник ним знехтував. І зробила крок у невеличкий передпокій, стіни якого прикрашала надто біла для такого місця тканина.

Усередині було неприємно тепло, в ніс вдарило смородом, у якому змішався запах дешевого вина, поту й парфумів, що тхнули більше спиртом, ніж квітами. 

Звідкись спереду чулися голоси, сміх, жіночі верески, що змінювалися на стогін, брязкіт склянок і важке гупання ліжок об стіни.

Попри місцерозташування, у цьому борделі, здавалося, вирувало життя.

Я звела погляд. До нас з вузького коридору квапилася висока і не надто молода жінка з яскраво нафарбованими губами і тонкими бровами. Вона хижо ковзнула поглядом по Себастіану, затримала його на мені, й у її очах майнула відверта підозра.

— Ви удвох? — її голос був прокурений і різкий. — Рідко таке бува. Вам хлопця чи дівчину підшукати? Чи і того, і того? Але ціна буде вище.

Себастіан навіть не кліпнув. Витягнув кілька монет і простягнув їх хазяйці цього… чудового місця. 

— Ми тут не заради додаткових задоволень, — мовив він м’яко. — Потрібні лише кімната. І тиша.

— Це бордель, якщо ви не помітили, — пробурмотіла вона, ховаючи гроші у карман сукні. — Краще б заїжджий двір собі підшукали.

Та попри невдоволення у голосі, я бачила, як змінився вираз її обличчя. Замість скепсису з’явилася зацікавленість, а потім і професійна байдужість.

— Є в нас кілька вільних кімнат. До кінця і наліво. Останні двері. Тільки потіште бажання вашого сусіда навпроти, він просив тиші, — вона кивнула туди, звідки прийшла. — Якщо забажаєте, щоб до вас хтось доєднався, знайдіть мене. Підшукаємо когось, хто прийде вам до смаку.

Я зціпила зуби, кинула погляд на Себастіана. 

Сусід навпроти значить…

— Гадаю, що нашому сусіду ми не завадимо, — легко відказав Себастіан, посміхнувшись. — У разі чого, я завжди готовий доплатити.

Хазяйка на мить підтисла губи, ховаючи посмішку. Потім кивнула і жестом запропонувала пройти усередину. 

Я зробила крок першою. Коридор тиснув на плечі. Вузький, задушливий, із низькою стелею, що просочилася димом і потом. Світло лампадок мигтіло на потрісканих стінах, а під ногами рипіли дошки.

Гул поступово лишався позаду. Крок за кроком ми залишали п’яні голоси й гупання ліжок, і чим ближче підходили до кінця коридору, тим тихіше ставало. Світло лампадок тьмяніло, стіни вкривали плями вологи, і здавалося, що сам бордель не хоче, аби сюди ходили.

Я відчула, як у грудях наростає важкість. Серце калатало так, що аж долоні почали пітніти.

Десь попереду нарешті показалися двері. Двоє ліворуч, і одні праворуч. Вони відрізнялися від тих, повз які ми йшли весь цей час. Темніші, важчі. І головне — за ними панувала тиша. 

Себастіан підняв руку і торкнувся мого плеча, змушуючи зупинитися. Я озирнулася, перехопила його погляд, який Вісник кинув на одинокі двері по правий бік. 

Я кивнула. 

Себастіан у відповідь лише ледь нахилив голову. Зробив крок, протиснувшись між мною і стіною та торкнувся клямки. Двері не були замкнені. Лише поштовх плечем, і вони прочинилися, випустивши нам у лице теплий, важкий дух кімнати: кисле вино, застояний піт, різкий аромат дешевої олії. 

Усередині було темно. Ледь жевріюча лампадка на столі, біля якої чорніла перевернута чарка. Я огледілася і знайшла Рона поглядом. 

Він спав. Просто спав на вузькому незручному ліжку, яке стояло просто навпроти дверей. Ковдра наполовину сповзла на підлогу, та молодшого брата герцога це, здавалося, не бентежило.

Дошка рипнула під моєю вагою, коли я зробила крок уперед.

Чоловік смикнувся, перевертаючись на бік. Застиг на мить.

А потім Рон Ардаштійський розплющив очі.

Сперся на лікті, обвів кімнату поглядом, намагаючись протерти очі вільною рукою. Позіхнув. 

Я стояла ближче до нього, чула, як Себастіан зачинив за нами двері. І бачила, як поступово обличчя Рона витягується, очі округлюються, а сон сповзає.

Перше, що спалахнуло в його очах, це непорозуміння. Слідом — впізнавання. 

— Ти… — видихнув він, і повільно сів на ліжку, звісивши ноги. — Тобто… леді Браер, що ви тут робите?

Я мовчала, спостерігала за ним, нахиливши голову.

— Щось трапилося? — тихіше спитав він, переводячи погляд з мене на Себастіана. — Ми не чекаємо на свято у брата? Чи що? Ви ж не передумали?

У відповідь я посміхнулася, вловлюючи кожну емоцію, яка відбивалася на обличчі чоловіка.

— Який же ти йолоп, — тихо гмикнув Себастіан збоку, навіть не намагаючись приховати зневаги.