Розділ 34

Гравій хрускотів під ногами, коли ми спускалися сходами з ґанку.  

— Ти повівся, як останній ідіот, — прошипіла я, стиснувши зуби. — Що це було? Змагання з Гідеоном, підігравання Джозі? Навіщо?

— Мені здавалося, ти хотіла, щоб і поводився гідно, — гмикнув Себастіан, навіть не удавши, що моє обурення зачепило його бодай на крихту. — І родина в тебе гарна. Ти могла б… повернутися.

Я махнула рукою кучеру, який поквапився прочинити для нас дверцята:

— Це не мій світ.

Себастіан тільки гмикнув, подивившись спочатку на мою долоню, а потім на карету:

— Дивно, що ти так вважаєш. Бо виглядаєш ти у ньому настільки гармонійно, що хоч портрет малюй.

Я мало не вибухнула. Усередині все клекотіло від злості на нього… на себе, на цей клятий вузол думок у моїй голові. 

Попри сварку, я паралельно намагалася пропрацювати план на вечір. І одна клята нитка подій вперто вислизала, не прив’язувалася ні до чого. І це бісило найсильніше.

Я впала на сидіння карети, Себастіан сів навпроти, розтягнувшись, мов удома, і все ще посміхався так, ніби шукав спосіб довести мене до сказу. Я не витримала, втупилася йому просто в очі:

— Чого ти домагаєшся? Хочеш, щоб я кинула Вісників?

Усмішка зійшла з його обличчя. Він відкинувся на спинку, розкинув руки вздовж сидіння, наче здавався. Тільки от у його голосі з’явилася твердість:

— У тебе, на відміну від більшості, є куди повертатися, Бекко. Навколо тебе може бути заможний, яскравий світ. Сім’я, маєток, ім’я. Невже ти справді готова проміняти все це на катакомби й битви?

Я повела плечем і криво посміхнулася:

— Я вже це все проміняла. Здається, ти непогано мене знаєш. І знаєш, що я не змінюю вибір.

Він мовчав, чекав на продовження сварки. Може ще на якийсь аргумент від мене. Та натомість я повільно видихнула, вдихнула і вчепилася за ту саму кляту нитку, яка ніяк нікуди не лягала. Мовила, дивлячись йому прямо в обличчя.

— Поки ти не розлютив мене остаточно… знай, що крук заспівав, Себастіане. І я спробую зробити так, щоб ти не почув його спів. А тепер досить цих сварок!

Його обличчя смикнулося, посмішка остаточно зникла. Карета трясонулася й рушила з місця, залишивши тишу між нами густішою, ніж будь-яка ніч.

Бо щойно я повідомила йому, що смерть вже дихає йому у потилицю. І Вісник мав зрозуміти, що ця загроза йде не від мене.

***

Вечір ліг на місто густою ковдрою. У вітальні горіли дві свічки, та їхнього світла вистачало, щоб відблиски ковзали клинками на поясах. Я перевіряла ремені на кинджалах, пригладжувала рукави й вузол волосся, щоб не спадало під час бою. Себастіан сидів біля вікна, здавалося, спокійний. Хоча я знала, що це лише його маска. Він зараз нервує не менше за мене. 

За вікном поступово стишувався гомін двору, палац готувався до чергової звичайної ночі. А ми збиралися вирушати на зустріч із людиною, чиє ім’я вже потроху зжирало мене зсередини.

Двері прочинилися без стуку. У кімнату ступила Емілі. Вона не ставила питань, не просила пояснень. Її погляд одразу вп’явся в мене, і тільки потім королева поглянула на Себастіана. 

— Це відбудеться сьогодні? — тихо спитала сестра. Голос її видавав сильну втому. 

Я кивнула, накидаючи плащ.

Повернулася до вартового, який зайшов разом із королевою: 

— Підготувати нам двох коней.

— Коней? — Емілі різко звела брови. — Ви хочете, щоб на вас дивилися всі зустрічні? На кареті будете менш помітні. Особливо на тій, що без гербів.

— Зустрічні? Столиця вже майже спить, — я відрізала. — Коні будуть практичніше.

Особливо для того, що я замислила.

Емілі, здавалося, хотіла ще щось додати, але зупинилася. Лише кивнула і відійшла вбік, дозволяючи нам пройти.

Під нашими кроками відлунювала холодна плитка, стеля здавалася ще вище, ніж зазвичай. Себастіан ішов поруч мовчки. Наче розумів, що жартувати в цю мить не варто.

На вулиці на нас вже чекала двійка осідланих кобил. Темних. Спокійних. І швидких, що мене не могло не тішити. Я зробила крок убік, до тієї конячки, яку чоловік запропонував Себастіану. М’яко посміхнулася вартовому і кивнула, що він може йти. 

Я першою застрибнула у сідло, перехопивши здивований погляд Себастіана. Він зробив крок до тієї кобили, яку вели для мене, і за мить вже сидів у неї на спині.

Ворота головного двору розчинилися повільно, з довгим скреготом, наче не хотіли нас відпускати. Я скосила погляд на Себастіана. Його обличчя знову прикрашала та нахабна, майже безтурботна посмішка.

Я стиснула коліна й штовхнула коня п’ятами. 

— Міські ворота на сході не зачиняються на ніч, — промовила я рівно, ніби між іншим, але всередині все тремтіло. — Якщо ти хочеш урятувати свою шкуру, зараз саме час.

Він повернувся до мене, примружився і нахилив голову. У темряві його посмішка здавалася ще нахабнішою.