Розділ 33

— Що це за красунчик з тобою? — пошепки спитала сестра, тягнучи мене через увесь будинок до виходу в сад. Її очі світилися так, що мені захотілося просто закотити свої.

— Супутник, — відрубала я коротко, сподіваючись, що це поставить крапку.

— Супутник? — Джо мало не захлинулася сміхом. — Та він на тебе дивиться так, наче ти його остання молитва перед стратою!

— Джозі, — попередила я, зиркнувши на неї так, що інший би давно прикусив язика. Але не вона. Вона тільки блиснула зубами й потягла ще швидше.

— Ну гаразд, — протягнула вона співуче, — тоді скажи, ви вже цілувалися?

— Трясця! — я спіткнулася на сходинці. — Ти що, з глузду з’їхала?

— Ага! — переможно засяяла сестра. — Це означає, що цілувалися.

— Це означає, що ні! — огризнулася я, сіпнувшись, аби вирвати руку, але Джо тримала мертвою хваткою. — І взагалі, це не твої справи.

— Все, все, — вона театрально зітхнула, — не мої… але тільки глянь на нього, Ребі. Він же мов намальований! І ходить за тобою хвостиком, і дивиться так, наче йому байдуже на решту світу. А ти? Ти навіть не зізнаєшся, що в тебе від нього очі іскрять.

— Іскрять? — я мало не пирхнула. — Від злості.

Джозі засміялася в голос. І тільки тоді, коли ми вийшли до парку, нарешті відпустила мою руку.

— Добре, не буду тебе мучити, — кинула вона хитро. — Краще знайомитиму.

Під розлогим дубом сиділа дівчина. Худа, світловолоса, в блідо-зеленій сукні, що ледь торкалася трави. Побачивши нас, вона миттєво схопилася на ноги. Рух видався настільки легким, що я навіть позаздрити встигла.

А потім спинилася, не довіряючи власному зору. Я бачила у своєму житті чимало: піратів, найманців, магів, чудовиськ… А от ельфа зустріла вперше.

— Ребеко, — урочисто мовила Джозі, — знайомся. Це Відарія.

— Приємно, — видихнула я, вдивляючись у тонке обличчя, у вуха, що гострим лезом виглядали з-під волосся. — Дуже…

Джо стрільнула в мене хитрим поглядом та додала:

— У якомусь сенсі вона наша родичка.

— Родичка? — я мало не розсміялася. — Джо, ти серйозно?

Відарія легко нахилила голову. Її голос був чистим, як джерело:

— Не кровна. Але ваша прабабуся була моєю названою сестрою.

Я завмерла. Усередині щось холодно клацнуло. Швидко прикинула в думках. Якщо це правда… то скільки ж їй років?

Я зиркнула на неї ще раз, і вперше за довгий час відчула справжній, безпорадний подив.

— Скільки ж усього ти бачила? — вирвалося в мене занадто прямо.

Відарія лише ледь усміхнулася, в її очах відбилося щось спокійне й водночас сумне.

— Я майже не полишала Чарівний гай, тому… не так вже і багато, як могла.

— Що таке Чарівний гай?

— Неймовірне місце, — відповіла вона, з легкою посмішкою. — Із радістю б розповіла про нього, та до нас вже квапляться.

Вона кинула погляд мені за спину. Я встигла озирнутися, щоб побачити, як прочиняються двері. 

Тобто… вона почула кроки людей, які були у маєтку?! Оце здібності! Теж такі хочу… 

Гідеон ішов поряд із Себастіаном. Не врозтіч, не з натягнутою мовчанкою, а… досить близько, навіть розмірено. У погляді брата ще залишався холод, але він уже не дивився на Вісника, як на загрозу. А Себастіан, тримаючись рівно, кинув мені швидкий багатозначний погляд — мовляв, бачиш? Я можу запобігти конфлікту.

Я стиснула плечі, перевела дух і зробила крок ближче до ельфійки.

— Відаріє, — мовила рівно, відкинувши всі сумніви. — Ми тут через Емілі. І через її прохання. Нам потрібна допомога вмілого мага. І були б дуже вдячні, якби ти нам допомогла.

Вона трохи підняла брови й усміхнулася кутиками губ.

— Вдалим магом я можу назватися хіба з натяжкою, — тихо зізналася. — Але допоможу чим зможу.

Я обернулася до Себастіана, який якраз зупинився в мене за спиною, й простягнула руку. Він навіть не спитав нічого, просто дістав з-за пояса хустку, на якій виднілися бурі плями. Поклав мені в долоню.

Я передала тканину Відарії.

— Це кров старшого брата людини, яку ми шукаємо, — пояснила я. — Нам потрібно зрозуміти, де переховується його брат.

Себастіан тим часом розгорнув карту міста, яку, певно, встиг дістати ще вчора. І простягнув ельфійці.

— Це допоможе, — кинув він коротко.

Відарія перестала посміхатися. Її обличчя стало серйозним. Вона кивнула і, не кажучи більше ані слова, опустилася просто на траву, розстеливши перед собою карту. Хустку згорнула в долонях, схилила голову й почала шепотіти тихі слова, від яких волосся на моїх руках встало дибки.

Я рідко бачила магів під час чаклування. Ще рідше мала змогу спостерігати зблизька.

Відарія сиділа нерухомо, тримаючи хустку над розгорнутою мапою. Її шепіт був спершу рваним, окремими складами, потім став плавнішим, але сенсу я так і не вловила. Слова, чужі й ламані, лягали на слух моторошним подихом вітру.