Розділ 31

— Де? — Вісник застиг на місці, не повернувся у бік, в який я дивилася. Миттєво увійшов у гру, як професіонал. 

— Позаду тебе, — мовила я, намагаючись утримати посмішку, яка б підтримувала мій образ леді, що розважається на святі. — У глибині саду. Сам.

— Що робимо? Мені прослідкувати за ним, поки ти отримаєш кров герцога?

Саме таким був наш план на сьогодняшній захід. Я мала при собі хустку, яку мала запропонувати Томасу Ардаштійському. Мала порізати його розбитою склянкою. Це не викликало б жодних підозр. Але зараз…

— В нас лишився тиждень, — мовила я, краєм ока стежачі за постаттю у саду. — Дуже мало часу. Якщо це не він… 

— І як ми це перевіримо? — Себастіан не ворушився. 

— Притиснемо його, — видихнула я крізь зуби. — Лишайся тут. На тобі кров Ардаштійського. Тільки без вбивств.

Я витягнула з декольте хустку і вклала її Віснику у долоню.

— Бекко? — Вісник здивовано поглянув на мене. — Це надто ризиковано.

— Здається, ти забув, з ким працюєш у парі, — щиро посміхнулася я і підморгнула Себастіану.

А потім пройшла повз, мазнувши долонею по його плечі. Щоб за мить опинитися між деревами на вузькій стежині.

Я ступала повільно, наче й справді просто прогулювалася садом після вина та надто гучної музики. Туфлі злетіли з ніг легко, я підхопила їх і рушила далі. Трава була холодна й свіжа, волога від роси. Я зітхнула й задерла голову, дозволяючи світлу сотень лампадок і зорям відбиватися в очах. З боку могло здатися, що я захопилася небом, а насправді я продовжувала слідкувати за постаттю між дерев краєм ока.

Він стояв нерухомо. Високий силует, тінь від вогнів лягала так, що я не могла роздивитися обличчя. Серце билося гучніше, ніж музика зі святкової галявини. Кожен крок я робила так, ніби це було для себе — повільна прогулянка, втома, бажання насолодитися тишею.

Я зупинилася посеред стежки, спустилася нижче, сідаючи на край кам’яної лави. Простягла руку у траву, ніби ловила світлячків, але насправді відчувала, як долоня трохи тремтить.

Постать рушила вперед. Спокійно. Без поспіху. З кожним його кроком світло від лампадок вирізало обриси чіткіше: темне волосся, знайомий профіль, впевнена хода. Те саме відчуття, що тоді на святі Див у графа. 

Тепер я мала впевненість у тому, що це Тайрен Ерте. 

А точніше… Рон Ардаштійський.

Він зупинився за кілька кроків, у темряві його очі зблиснули. Голос був рівним, майже недбалим, але від того ще більш загрозливим:

— Знову тікаєте від натовпу, леді Браер?

Я нахилила голову, легко посміхнулася. Удаючи, що здивована й навіть трохи рада випадковій зустрічі.

— А ви, пане Ерте, знову знайшли мене у найзатишнішому куточку вечора, — відповіла я, дозволяючи голосу звучати тепло. — Здається, вам також не до вподоби гучні свята.

Тоді чому ти тут, Роне?

Я підняла на нього погляд і зробила ковток повітря. Всередині все стискалося від напруги. 

Він зробив ще крок, і тепер його обличчя опинилося в колі теплого світла від найближчої лампадки. 

— Ви вгадали, — озвався він спокійно, опускаючи погляд на мої босі ноги, що тонули в траві. — Свята мені не до душі.

Я видала короткий сміх, розслаблений і легкий.

— О, тоді ми схожі, пане Ерте. Вимушені відвідувати свята, хоча не полюбляємо їх.

Чоловік примружився, роздивляючись мене.

— А мені здавалося, що сестра королеви може дозволити собі пропускати свята.

— Можливо, — зітхнула я, — та інколи свята доводиться відвідувати задля того, щоб побачитися з кимось знайомим.

Я знизала плечима, продовжуючи обережно стежити за мімікою чоловіка. І він щойно проколовся. Брова смикнулася, вуста ворухнулися. Він наче погодився зі мною подумки. 

— І хто цей щасливчик, леді Браер? — поцікавився він, залишаючись стояти і розслаблено всміхатися. — Чи це велика таємниця?

Гмикнула, звела прямий погляд на нього і мовила:

— Ну чому ж? Гадаю, що вам я можу довіритися, Роне.

Мить нічого не відбувалося. Чоловік продовжував дивитися на мене з легкою посмішкою, наче очікував на зізнання леді, яка закохалася у когось і тепер мучить себе необхідністю відвідувати ненависні їй заходи.

Потім права брова сіпнулася, злетіла вгору. Обличчя видовжилося. І молодший брат герцога Ардаштійського тихо видихнув крізь зуби.

— Як ви мене назвали, леді Браер?

— Вашим ім’ям, — я повільно встала, залишивши туфлі на лавці. Нахилила голову вбік і гмикнула, свідомо роблячи те, за що в Ордені виривають язика. — Як гадаєте, чому я повернулася у столицю після того, як втекла майже чотири роки тому? Може чули історію про те, що молодша дочка Пряного короля вбила його?

Я дозволила собі широку посмішку і підкинула у долоні монетку, яку до цього ховала у лівій туфлі.

Рон Ардашійський заворожено спостерігав за тим, як вона обертається у повітрі, а потім приземлюється мені на долоню. І лягає під світло лампадки, розкриваючи гравірування у формі крука на двох кинджалах.