Розділ 30

— І хто з нас не здатен взяти на себе відповідальність? — перекривляла я Себастіана, крадучись провулком палацового кварталу.

З моменту поцілунку пройшло півтори доби. Сонце починало хилитися до обрію. Косі промені ковзали дахами та стінами, від чого кольори здавалися тепліше та приємніші оку.

Вісник знаходився кроків на двадцять попереду, і трохи збоку. Я намагалася не потрапляти нікому на очі, і при цьому не загубити Себастіана з поля зору.

Та варто було зосередитися на чоловіку, як перед очима знову сплив той вечір, в який ми вирішили наплювати на правило ордену, яке казало прямим текстом — не зближуватися з іншими Вісниками. 

З моменту того поцілунку я майже не розмовляла з ним. Уникала, як тільки могла. Не затримувалася в одній кімнаті довше, ніж було необхідно, відповідала на питання уривками й відмахувалася жартами. Це було краще, що я могла вигадати. Бо кожна зайва хвилина поруч з ним тільки нагадувала мені, що я зробила найбільшу дурість за останні роки.

А тепер — трясця! — я мала стежити за тим, як він зустрінеться з інформатором. З тим, хто все ще тримав його пов’язаним з Орденом.

Себастіан повернув з вузького провулка на невеличку площу. Стихійний ринок: десяток лотків, покривала на землі, крики продавців, запах смажених горіхів та дешевого тютюну. Він ішов спокійно, не привертаючи уваги, ніби був звичайним чоловіком, який вирішив купити собі ножа чи нову пряжку на пояс. І це мене лякало. Бо щоразу, коли я бачила його таким — спокійним, органічним у будь-якому натовпі, — я згадувала, чому він колись був моїм наставником. І чому я тоді ненавиділа його найбільше.

Я вдивлялася у його спину, у широкі плечі під темною курткою, й не знала: він мені справді подобається? Чи це просто якийсь дивний збіг, що все це сталося? Зважувала усі «так» та «ні». І не могла сама із собою домовитися. 

«Так» було достатньо. Він сильний. Досвідчений. Його жарти рятували мене від того, щоб остаточно загрузнути у власних думках. Він розумів мене краще, ніж більшість людей у цьому місті. «Ні» теж не бракувало. Він зухвалий. Дратівливий. Упевнений у собі настільки, що хотілося встромити йому кинджал між ребер тільки щоб збити цю самовпевненість. І він… він Вісник. 

Я закусила губу, намагаючись не дати цим думкам перекинути мене з головою.

Себастіан саме зупинився біля одного з лотків. На тканині було розкладено десятки дрібничок: глиняні фігурки, дешеві амулети, уламки скла й камінців, які видавали за самоцвіти. Він нахилився, роздивляючись, і на мить здався звичайним покупцем.

Я трохи підсунулася вперед, лишаючись у тіні, і відчула, як серце б’ється швидше.

Себастіан нахилився нижче, взяв у руки одну з глиняних фігурок і перекинув із купцем кількома короткими репліками. Я не чула слів, тільки бачила, як торговець криво посміхнувся і кивнув. Себастіан витягнув кілька монет, щось купив. Кивнув і попрямував далі, роздивляючись товар.

Повільно, ніби прогулювався ринком просто так, для розваги. Пройшов повз інші лотки, байдуже ковзнувши поглядом по горіхах, тканинах, глечиках. Його хода була розслабленою, але я занадто добре знала цей вигляд. Кожен його рух був вивірений.

От зараз має з’явитися інформатор. Людина, з якою він не міг пропустити зустріч.

Та натомість…

Натомість Себастіан повернув у бік, де ховалася я.

Моє серце рвонуло догори, а пальці самі зімкнулися на руків’ї кинджала під плащем.

Невже мене помітили? Невже через це зірвалася зустріч з інформатором? Адже вони мали зустрітися саме тут. 

Я відступила у провулок, намагаючись злитися з тінями.

Стискала руків’я кинджала, відчуваючи, як спина вкривається холодним потом. Себастіан ішов просто на мене, наче йому й справді не було чого приховувати. Але ж… якого біса? Де інформатор?

Я огледіла ринок, очікуючи побачити якусь тінь, когось, хто виділиться з натовпу. Та нікого не помітила. Там були лише люди, зайняті власними справами: жінка, що торгувалася за рибу, діти, які смикали матір за спідницю, старий із возом яблук.

А Вісник просто йшов, з кожним кроком віддаляючись від ринку. Його обличчя було спокійним, навіть злегка розваженим, наче він прогулювався. А моє серце стукотіло все гучніше з кожним його кроком.

Що, якщо нас помітили? Що, якщо інформатор зрозумів, що я тут, і це все зіпсувало? 

Я відступила ще глибше в тінь провулка. Вісник наближався, і тепер я чула його кроки чітко, вони глухо відбивалися від стін. М’язи горіли від напруги. Я навіть не знала, чого боюся більше: що зустріч зірвалася… чи того, як він зараз подивиться на мене.

І за мить Себастіан з’явився у провулку. Зупинився просто переді мною. Очі його блищали тим самим нахабним вогником, що завжди зводив мене з розуму.

— Ти чого трясешся, Бекко? — прошепотів він з тією своєю самовпевненістю, наче нічого не сталося. — Не хвилюйся, все добре.

Я застигла, кліпнувши кілька разів.

— Добре? — мій голос прозвучав різкіше, ніж я хотіла. — То це й був інформатор? Цей… торгаш із камінцями?

Себастіан гмикнув, губи його скривилися в іронічній посмішці.