Розділ 29.2

***

Двері за королевою зачинилися, і я теж поквапилася до спальні, щоб нарешті позбутися ненависного корсету. Сукня злетіла з мене швидко, цього разу я дотягнулася до шнурівки самостійно і на мить… усього на мить! Пошкодувала про це.

Та що зі мною таке?!

Тряхнувши головою, я знову поринула у думки з приводу справи, продовжуючи перевдягатися, знімати прикраси та розчісувати волосся.

Вже стоячи в одні сорочці біля ліжка, озирнулася. Двері до вітальні лишалися закритими. І… я вирішила визирнути за них. 

Штовхнула  й застала Себастіана. Він якраз влаштовував подушку на тахті, теж готуючись до сну.

— Ти серйозно? — я зупинилася на порозі, піднявши брову. — Вирішив проігнорувати ліжко?

Вісник озирнувся, напівусмішка спалахнула на його обличчі за мить.

— Займати твоє ліжко третю ніч поспіль, — промовив він, — це вже наглість. Пора й назад до звичних дій повертатися. Не можна мені звикати до таких матраців.

Я не стримала сміху, злегка хитаючи головою.

— Що, замовлення на вбивства не приносять прибутків? Не вистачає грошей на нормальне ліжко?

— Ха! — він пирхнув, сівши на тахту. — Коли ти востаннє зброю оновлювала, Бекко? Ти взагалі бачила ціни на сталь?

Я підтисла губи, намагаючись вдавати серйозність.

— Знаєш, — сказала я, притулившись плечем до одвірка, — я думала, що зі зброєю у тебе проблем немає. Чи це вікове?

Себастіан на мить застиг, примружився.

— Вікове значить? — гмикнув він, нахиляючи голову. — То он чому ти мене у своє ліжко пустила. Гадала, що я розвалююся вже?

— Я помилилася? — ахнула я, притуляючи долоню до рота.

— Помилилася? — він повторив, піднявшись із тахти. Його кроки були повільні, наче він не поспішав, але й не збирався зупинятися. — Знаєш, Бекко, не кожен чоловік витримав би такий удар по самолюбству.

Я відступила від одвірка рівно настільки, щоб залишити між нами ще трохи відстані. Усмішка не сходила з мого обличчя.

— Тобто ти натякаєш, що ще в змозі довести протилежне?

— Натякаю? — він зробив ще один крок, і тепер світло від свічки ковзнуло його обличчям, підкреслюючи примружені очі. — Я, здається, кажу досить прямо.

Я пирхнула, ховаючи хвилювання за іронією.

— Та невже? Мені здавалося, ти тільки хропіти вмієш так, щоб стіни дрижали.

Себастіан засміявся.  

— А ти, схоже, уважно дослухалася до мого дихання. І хто з нас двох ще той збоченець?

Я скинула брови, вдавши байдужість, хоча серце билося в горлі.

— Ти просто заважав спати. Ще подякуй мені, що не придушила тебе подушкою уві сні. 

— М-м-м, яка турбота, Бекко, — він схилив голову набік, вивчаючи моє обличчя. Його голос став нижчим, майже оксамитовим.

— Так, — підтвердила я. — Турбуюся про свій здоровий сон. 

— Турбуєшся, значить, — повторив він тихо, а у голосі почулись рокотливі нотки.

Він зупинився за крок від мене. Його тінь накрила мене, я задерла підборіддя і насупилася.

— Ти порушуєш мій особистий простір, Себастіане, — пробурмотіла я, схрещуючи руки на грудях.

— Простір? — він нахилився, наче намагався вкрасти ще й моє повітря. — Ти ж сама сюди прийшла.

Я стиснула губи, але посмішка все одно вислизнула.

— І це твій захист? Просто перекласти провину на мене?

— А що, — Себастіан примружився, його голос став тихішим, — працює ж.

Він нахилився ще ближче. Кожна клітинка кричала: відступи! Та ноги ніби вросли у килим. Бо я і так багато тікала в своєму житті.

— Не думаю, — прошепотіла я, намагаючись зберегти рівний тон. — У моїй голові ти все одно лишаєшся винним.

— У твоїй голові я завжди винен, — він засміявся. — Але не це головне. Головне, що я у твоїй голові, у твоїх думках. Приємно, знаєш?

Я підняла руку, щоб відштовхнути його. Але Себастіан нахилився ще ближче, і мої пальці торкнулися не грудей, як я планувала, а краю його сорочки.

— Обережно, Бекко, — він перехопив мою руку, пальці обплелися навколо зап’ястка. — Інакше я подумаю, що ти мене провокуєш.

— Провокую? — я вигнула брову. — Ти що, не здатен взяти на себе відповідальність за власні дії?

— А та до біса, — прошепотів він, — і так вже купу правил ордену порушили, так?

Його губи торкнулися моїх коротко, майже обережно. А я… я не відступила. Тільки встигла вилаятися подумки: «Трясця, що я роблю?»

Я мала відштовхнути його. Мала. Та пальці самі зімкнулися на комірі його сорочки.

Себастіан зробив крок, притискаючи мене спиною до стіни. Поцілунок заглибився, став зухвалішим. Він затіяв небезпечну гру, порушуючи правила та кордони. І я відповіла йому, куснула за губу, щоб нагадати, я не жертва. Я теж вмію нападати.