Розділ 28.3

Я м’яко посміхнулася і схилила голову, продовжуючи дивитися на герцога.

— Дякую за вашу гостинність, ваша світлість. Я тут за наказом королеви, — вимовила спокійно, наче це не було брехнею. — І мушу визнати, проводжу час доволі приємно. Ваш маєток вражає.

Його брови ледь зрушилися вгору.

Я ж кивнула у бік стіни з рогами й головами.

— Хоча поки що мене вразила лише кількість вбивств, які встигла здійснити ваша родина.

Тиша зависла на мить. Потім губи герцога розтягнулися в усмішці.

— Рідко коли цим можна вразити жінку, леді…

— Браер, — допомогла я йому. — Ребека Браер.

— Ради вітати сестру королеви у своєму маєтку, — легко посміхнувся чоловік. — Може бажаєте, щоб я показав вам інші зали? Запевняю, моя родина не об’являла оленям кровну помсту. Там ви не побачите їхні роги.

— Залюбки, ваша світлість, — я кивнула і зробила крок у бік герцога.

Чоловік жестом запропоновував піти поряд, заговорив. І я відчула, що тон розмови змінився. Формальна обережність розтанула, поступившись місцем стриманій люб’язності. Ми йшли коридорами, де на стінах висіли гобелени, насичені барвами, з химерними візерунками.

— Це привезли з Ісафіру, — мовив він, кивнувши на найстарший. На ньому, зітлілому від часу, зображувалося полювання на грифонів. — Робота майстрів, яких тепер уже не знайти.

Я зупинилася, щоб роздивитися його ближче. Настільки старовинних речей я не бачила. Барви ще не втратили сили, золоті нитки переливалися у світлі вечірніх променів, що пробивалися крізь вітражі.

— Гарна колекція, — кинула я рівним тоном.

Він ледь усміхнувся.

— Це лише частина того, що збирали мої пращури, леді Браер. У головній залі ви побачите справжні шедеври. До речі, як вам ці вітражі? Їх виготовляли на замовлення, щоб сонячне світло не псувало гобелени.

— Трохи темнуваті, як на мене, — чемно відгукнулася у відповідь.

І помітила, як чоловік посміхнувся.

Я гмикнула, більше для себе, ніж для нього. Кожен багатій полюбляв вихвалятися «історіями» своїх стін, хоча зазвичай вони відрізнялися одна від одної лише тим, скільки золота було вкладено у той чи інший об’єкт інтер’єру.

Коридори привели нас до великої вітальні, і герцог жестом запропонував увійти. Слуги вже чекали на нас усередині. На низькому столику між двома кріслами стояв чайник, з якого здіймалася легка пара, на тацях височили вежі з яскравих тістечок.

Стіни вітальні прикрашали портрети. Обличчя з рам дивилися на мене так уважно, що я майже відчула їхні погляди на своїй шиї.

— Прошу, — герцог показав на крісло біля великого вікна. — Там найкраще світло. І вид на місто.

Я сіла, розгладжуючи спідницю. Дійсно, з цього місця відкривався чудовий краєвид на столицю. На площі, дахи будинків і вежі храмів, що блискотіли під косими променями сонця.

Слуга тихо налив чаю й вийшов, залишивши нас удвох.

Я взяла чашку, вдихнула аромат і перевела погляд на портрети.

Герцог помітив і теж обернувся.

— Це моя мати, — сказав він, кивнувши на жінку у важкій сукні з високим коміром. Вона мала довге темне волосся, заплетене у складну косу, і ясні, майже прозорі очі. — Вона б вам сподобалася, леді Браер. У її компанії неможливо було засумувати.

Він перевів погляд на інший портрет.

— А це мій батько. — На полотні був чоловік із гордою поставою, широкими плечима й відкритим поглядом. Темно-русяве волосся спадало йому на чоло, а усмішка була такою щирою, що здавалося, ось-ось заговорить. — Людина, що вміла бачити красу там, де інші бачили лише обов’язок.

Я затримала погляд на ньому, а тоді мовила рівно:

— Я чула про його смерть. І співчуваю.

Чоловік тримався рівно, лише легке тремтіння повік видало, що слова зачепили. Він глибоко вдихнув, потім повільно зітхнув.

— Він мав одну особливу рису, — озвався тихо. — Любив цей світ. І я стараюся триматися того ж. Дякую за співчуття, леді Браер.

Я уважно вдивлялася у його обличчя. Жодного натяку на злість, ні крихти тієї жорсткості, яку я так сподівалася знайти. Він говорив спокійно, рівно. Наче справді відпустив минуле.

Тоді я ризикнула й кинула провокацію:

— Схоже, ваш батько був чудовою людиною. Кляті ельфи!

Герцог здригнувся. Його пальці стиснули ручку чашки, він опустив погляд у чай. Подих затремтів, але голос залишився рівним.

— Не всі ельфи погані, — промовив він за мить. — Були й ті, хто допоміг короні повернути собі владу. Я не можу сердитися на весь народ.

Я дивилася на нього ще довше, вдивлялася у кожну риску обличчя. Брехні не було.

— А це, як я розумію, ви, — обережно змінила я тему, перевівши погляд ліворуч.

— Так, — легка посмішка промайнула на обличчі чоловіка. — Художник тут мені полестив. Хоча і не мені одному. Мій молодший брат теж вийшов краще, ніж я його пам’ятаю.