Розділ 28.1

Я повернулася до своїх кімнат пізно ввечері. Коридори палацу вже були порожні, тільки поодинокі смолоскипи давали тьмяне світло, яке більше відкидало тіні, ніж розганяло темряву. 

Себастіан сидів у кріслі біля вікна. У руках він тримав книгу. На столі перед ним стояла вечеря на двох: хліб, запечене м’ясо, овочі, глечик із відваром. Жодної страви він не торкнувся.

Вісник повільно підвів очі, відірвавшись від сторінок. Окинув мене поглядом.

— Ти якась… виснажена, — кинув він спокійно, але уважно вдивляючись у моє обличчя. — Зустріч із родиною не вдалася?

Я гмикнула, зачиняючи за собою двері.

— Навпаки, — відповіла рівно. — Родина мене здивувала. Але ось сестра… останнім часом розчаровує.

Він відклав книгу на підлокітник і ледь посміхнувся краєм вуст.

— Дивно, — протягнув, нахиляючись уперед. — Мені завжди здавалося, що ти на неї рівняєшся.

Я пирхнула, стягуючи рукавички й кидаючи їх на стіл поруч з охололими стравами.

— Може і було таке. Але раніше.

Себастіан нахилив голову, пильно стежачи за мною. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, немов намагаючись зрозуміти, що змінилося. 

А я… я не могла дивитися йому в очі. Кожного разу, як я на нього дивилася, згадувалася Емілі з її планами. І мене розривало від бажання поділитися ними з Вісником.

— Що ти там такого читав, що вечерю ігноруєш? — поцікавилася я, падаючи в крісло навпроти.

— Взагалі-то я чекав на тебе, — ображено пробурмотів він, закотивши очі. — Чи ти встигла десь поїсти?

Замість відповіді, я підсунула до себе тарілку і кинула погляд на Себастіана.

Він перехопив його. Скинув брови, наче очікував на щось.

— Завтра хочу навідатися до герцога Ардаштійського, — промовила я не зовсім те, що хотіла.

— Мені з тобою збиратися? — наче відчував мій стан чоловік.

Я хитнула головою, відламавши шматок хліба:

— Вдень я сама. Твоя допомога знадобиться вночі, якщо я щось запідозрю.

Себастіан насупився:

— Хочеш вдертися до нього вночі? Я щось не пам’ятаю цього прізвища серед списку підозрюваних.

— Його і не було, — важко зітхнула я, а потім відмахнулася. — Не зважай. Просто… дещо дізналася.

Та Себастіан не збирався відступати:

— Не поділишся?

Я прожувала, знову зітхнула і коротко переказала йому все, що почула спочатку від Волтера, а потім від Гідеона. 

— З нього починати варто було, — закотив очі Вісник. — Людина при грошах, титулі та владі!

Я промовчала. Бо сил вже не було. Стряхнула крихти з долонь, встала і потягнулася.

— Треба виспатися перед завтрашнім днем, — мовила, вже зробивши крок у бік спальні.

— З приводу цього…

Мені на мить здалося, що я почула сумніви у голосі Вісника. Саме тому зупинилася і озирнулася, скинувши брови.

Себастіан обережно посміхався:

— Наскільки ти будеш проти провести зі мною ще одну ніч, Бекко?

— Так сподобалося ліжко? — пирхнула я.

Його посмішка стала ще ширшою:

— А може не тільки ліжко.

— Про це ми домовилися не говорити, — рвучко видихнула я, не бажаючи навіть думати про щось інше, окрім справи.

— Я нічого не сказав, — Себастіан скинув обидві руки, здаючись. — Тільки питаю, чи можу я полишити цю кляту тахту ще на одну ніч?

— Тільки якщо не будеш розпускати руки, — мовила я і відвернулася. Замружилася на мить, видихнула і попрямувала до спальні, сама не розуміючи, чому йду на поводу у власних почуттів.

Здоровий глузд завжди перемагав їх. Але… не сьогодні.