Розділ 27.3

***

— Чому ти змовчала про герцога Ардаштійського? — це питання я поставила сестрі після обіду.

Залишила маєток позаду і гнала бідну конячку вулицями столиці так, що морда в неї вкрилася піною. 

— Час спливає! — продовжила я, спираючись долонями на стільницю.

Емілі прийняла мене у власному кабінеті. Великому просторому приміщенню з високими вікнами. І тепер я буквально нависала над її столом, бо намагалася зрозуміти, хто з нас більша дурепа. Вона, бо проігнорувала такий мотив, чи я, яка вирішила покластися тільки на її здогадки.

Емілі звела на мене очі. В її погляді промайнуло роздратування, але вона швидко його сховала за холодною маскою.

— Тому, що я не підозрюю його, — мовила рівно. — Ми обговорили ті трагічні події, за яких загинув старий герцог. Лорд Томас розуміє, що я нічого не могла вдіяти для його батька. І він вдячний, що пост батька перейшов йому.

— Тоді чому я вже вкотре чую цю історію? — я відштовхнулася від столу, почала ходити кабінетом, як загнаний звір. — Чому у твій список потрапила якась кравчиня, а от людина, чийого батька стратили, коли ти тільки вдягнула корону, ні?

— Я вже сказала, — голос її раптом зірвався, і вона так різко підвелася, що стілець відкинуло назад. — Лорд Томас прийняв те, що я нічого не могла вдіяти. Він був там присутнім і все бачив на власні очі. 

Я завмерла, дивлячись на неї. Її руки стиснулися в кулаки, плечі тремтіли. Емілі зробила крок убік, підійшла до вікна і сперлася на раму.

— Я благала їх, Ребеко, — тихо, майже пошепки промовила вона. — Благала припинити. Але вони не слухали. Герцог був лише прикладом, жертвою для того, щоб усі інші розуміли: хто стане проти них, того спіткає така ж доля. І він це бачив. Він знав.

— І ти думаєш, це знімає з нього бажання помсти? — холодно спитала я. — Ти справді переконана, що син, який втратив батька такою смертю, буде згадувати лише твої благання, а не саму страту?

Емілі різко озирнулася, її очі виблискували.

— Ти хочеш, щоб я жила кожного дня, думаючи про те, хто ще бажає моєї смерті? — випалила вона. — Хочеш, щоб я не спала ночами, занурена в підозри? Я королева, Ребеко! Якщо я почну шукати ворогів у кожній тіні — я втрачу здоровий глузд.

Я зціпила зуби й зробила крок до неї.

— А якщо твоє небажання бачити очевидне вже коштувало нам часу? — запитала рівно. — Часу, якого в нас немає.

У кімнаті знову запанувала тиша. Лише десь здалеку лунали кроки варти у коридорі.

Емілі повільно вдихнула, заплющила очі.

— Що ти від мене хочеш? — пошепки спитала вона. — Я не вважаю його винним, але… перевір, добре. До речі, завтра до палацу навідається Луїза. Я запросила її. Щоб перевірити і це.

Я… просто кивнула. Не знала, що ще можу сказати. Постояла так мить.

— Мені шкода, якщо ти не поспиш якусь ніч, Емілі. Та мені потрібні всі твої підозри. Я, здається, це вже казала. Я хочу врятувати твоє життя, а тобі… здається, байдуже.

— Не кажи так, — вона здригнулася, звела на мене погляд.

— Ні? — я скинула брови. — Я помиляюся? Тоді вибач. 

Королева підтисла губи. А я тряхнула головою, відганяючи це відчуття, що ще трохи і ми з нею посваримося.

— Коли я зможу поговорити з герцогом? — спитала я, різко змінюючи тему. — Планується щось офіційне чи навідатися до нього неофіційно?

Емілі на мить замислилася:

— Буде захід у його маєтку, як і кожного сезону. Тільки… за тиждень, здається.

— Надто довго, — я хитнула головою.

— Можу запросити його у палац, — невпевнено запропонувала вона.

— Я подумаю, — мовила я за мить і відступила на крок. — Повідом мені, що ти дізнаєшся від Луїзи, добре?

— Звісно, — її величність м’яко посміхнулася. Наче ми і не розмовляли сьогодні весь день на підвищених тонах. Наче і не були на межі сварки.

Я відступила, вийшла з її кабінету. І покрокувала у бік кімнат. Там де буде тихо, спокійно. Де можна подумати…

Де…

Я запнулася і застигла на місці, зрозумівши, що припустила всі ці думки, навіть з огляду на те, що там на мене чекає Себастіан.

— Я точно втрачаю здоровий глузд, — пробурмотіла я.