Розділ 26.2

Він збіг сходами, з кожним кроком втрачаючи свою холодність та відстороненість голови роду.

Зупинився за мене на крок і розкрив руки для обіймів. Джо відпустила мене для того… для того, щоб я зробила крок до брата і дозволила йому притиснути мене до широких грудей такими міцними обіймами, від яких сльози на очі навертаються.

— А я вже гадав, що дядечко повернувся, — пробурмотів він до сестри.

— Він і так вже три рази повертався, бо щось забував, — прошепотіла Джо, і я відчула, як вона опускає долоню мені на спину. 

Гідеон першим розірвав обійми, відступив і гмикнув.

— І чого це ми тебе на порозі тримаємо сестро? Заходь. Твоя кімната чекає на тебе.

Такі прості слова. Такі звичайні. Та в носі чомусь защипало, а очі зачесалися.

Довелося тряхнути головою, щоб опанувати себе і сказати, що я тільки навістити їх приїхала. 

— Ти не залишишся? — в голосі Джозі забриніли сльозі, які вже встигли висохнути на очах. — Знову поїдеш?

— Чаю запропонуєте? — замість відповіді спитала я і посміхнулася.

Вітальня зустріла нас теплом. Сонце вже піднялося достатньо, щоб розлити світло крізь високі вікна. Слуга поставив тацю з чайником і кількома горнятками, а Шон тихо зачинив двері, залишивши нас утрьох.

Джозі вмостилася поруч зі мною на дивані, майже впритул. Так, ніби боялася, що я знову зникну, якщо між нами буде бодай півкроку відстані. Гідеон, навпаки, сів навпроти, у крісло з високою спинкою, і на мить знову виглядав більше головою роду, ніж братом. Лише очі видавали його справжні почуття. Вони світилися недовірою, цікавістю і відвертим полегшенням.

— То де ти була? — Джо дивилася тільки на мене. — Що робила? Чому не було жодного листа? Чому навіть словечка не надіслала? Ти багато всього встигла побачити? Розкажеш?

— Джо, дай їй вдихнути, — гмикнув Гідеон, але й сам не відривав від мене погляду. — Гадаю, було непросто ось так прийти.

— Непросто? — здивувалася вона. — Це ж її дім. Тут завжди на тебе чекають, Ребеко.

Я обхопила горнятко долонями, ніби грілася об нього. Запах трави й кориці лоскотав ніздрі, заспокоюючи.

— Я… жила, — обережно мовила я. — Мандрувала. Багато було всього. Не все варто згадувати.

— Ти завжди така! — Джозі ткнула мене пальцем у плече. — Скажеш півслова, а решту залишиш собі.

Я посміхнулася й ковтнула чаю, уникаючи прямої відповіді.

— Краще розкажіть ви, — мовила. — Як тут було? Як ви жили?

Джозі ніби тільки цього й чекала. Вона вмить ожила, почала сипати подробицями: як їй довелося взяти на себе чимало справ у маєтку, як Гідеон, повернувшись, одразу повів усе по-своєму, як сварилися через дрібниці й мирилися, як тепер усе тримається більш-менш у рівновазі. Вона говорила швидко, перескакуючи з теми на тему, і час від часу знову торкалася моєї руки, наче перевіряючи, чи я справжня.

— А Гідеон, — нарешті випалила вона, — краще за батька! Не забороняє нічого! Ти тільки уяви!

Брат скосив на неї суворий погляд, але губи його ледь ворухнулися в посмішці.

— Джозі, ти дуже багато сказала, та мало насправді розповіла, — спокійно мовив він, зробив ковток чаю. Потім перевів очі на мене. — Сподіваюся, колись ми дізнаємося про твої пригоди, сестро. А в нас… все добре. Завдяки тобі. Дякую, що знайшла мене тоді.

Я підтисла губи, не знаючи, що і сказати.

— Якою сестрою б я була, якби не допомогла тобі врятуватися від піратів? Жалкую тільки, що не сама тоді тебе поїхала шукати.

Гідеон розвів руками, мов кажучи, що це не має ваги.

Чай невдовзі охолов, розмови пішли легше. Та здебільшого це була Джозі, в якої рот просто не закривався. Вона розповідала і про сезон свого дебюту, і про те, як вчилася жити без сестер у маєтку. І навіть про ельфів почала, та під пильним поглядом Гідеона швидко замовкла.

— А Емілі знає, що ти у місті? — Джо підірвалася раптово, змусивши мене здригнутися. — Боги, Ребека, ти хоч написала їй, що ти в Ардашті?!

— Знає, — я м’яко перехопила руку сестри і змусила її повернутися назад. — Я тут через неї.

Слова зірвалися з язика раніше, ніж я встигла подумати. І знову перехопила чіпкий погляд Гідеона. Брата, який першим дізнався, що я стала Вісницею. 

— У якому сенсі ти тут через неї, Ребеко? — тихо спитав він. — Що трапилося?