Розділ 26.1

Маєток роду Браер. Ось він, за високим парканом, огорнутий невеличким садом. 

Я сиділа верхи на кобилі, яку мені доброзичливо осідлав королівський конюх, і дивилася на дім, в якому прожила п’ятнадцять років. Не знаю, скільки часу я провела ось так. Та в якийсь момент тряхнула головою і направила коня до прочинених воріт.

Я приїхала не дивитися. Я приїхала побачитися з ріднею. І може це чергова моя помилка, та я з радістю здійсню її сьогодні.

Зістрибнула з коня і мало не похитнулася, коли земля занадто твердо вдарила по ступнях. 

— Пані, — почувся голос збоку.

Я повернула голову і побачила слугу, який ішов у мій бік від свіжо побудованої стайні. Звичайний хлопець, якого я не знала. Закочені рукави, подряпини на руках, запах сіна. Він зупинився біля мене, низько схиливши голову.

— Вам призначено зустріч із лордом Браер сьогодні?

Серце зрадницьки гупнуло десь у горлі. Гідеон вдома. Чекає на когось. А тут я…. без запрошення, без попередження. Як сніг на голову.

На мить захотілося сказати правду, зробити крок назад. А потім…

— Так, — збрехала я рівно, навіть не здригнувшись.

Слуга лише кивнув, спокійно взяв повід у руки.

— Проходьте у середину. Я подбаю про коня.

Я ще мить стояла на місці, спостерігаючи за тим, як конюх забирає кобилу, веде у стайню. Потім відірвала погляд, повільно вдихнула та видихнула. Розправила плечі.

Зберися, Ребеко! Це не має бути аж так важко! Адже так?

Та всупереч усьому, перший крок виявилося зробити важко. Кожен здавався складнішим за попередній. Ноги були ніби чужі, тіло напружене. Величний фасад будинку височів попереду, та замість спокою він випромінював холод. Тут все ще було надто знайомо, і водночас так відчужено.

Я піднялася сходами й зупинилася перед дверима. Вони розчинилися самі, ніби чекали на мене. На порозі з’явився дворецький.

— Пані?.. — чоловік поглянув на мене і на мить застиг. Потім обличчя старого Шона розквітло усмішкою, такою ж, як у ті далекі часи, коли він ще ховав у кишенях для нас із сестрами солодощі. — Пані Ребеко… це справді ви.

Він… впізнав мене? Так легко? Так… швидко?

Я видихнула відчувши, що плечі трохи розслабилися. А всередині потеплішало.

— Привіт, Шоне, — прошепотіла я. — Ти зовсім не змінився.

— А ви… — він хрипло прокашлявся. — Ви змінилися. Але я радий вас бачити. Дозвольте, я покличу господарів.

Я кивнула. Він зник у глибині будинку, залишивши мене саму в головному холі.

Тиша тут була важка, тягуча. Мовчання цього дому відчувалося сильніше за будь-які крики. Я зробила крок уперед, потім ще один. Погляд мимоволі ковзнув до дверей, і я подумала, що втекти ще не пізно. Просто відкрити їх і піти, перш ніж хтось з’явиться.

Але тоді почулися кроки. Глухі, десь угорі, а тоді все ближче й ближче. Вони були квапливі, такі, що майже зриваються на біг.

Я зупинилася, дивлячись на сходи.

І там, на верхньому майданчику, з’явилася висока струнка постать.

Джозі.

Сестра, яку я не бачила роками. Вона здалася мені ще вищою, ще дорослішою. Її темно-каштанове волосся було зібране в неохайний вузол, щоки почервонілі від бігу. Вона поспішала вниз, тримаючи руками спідницю, щоб не заплутатися в тканині.

І тільки тоді я помітила, що вона плаче.

Сліз вона не приховувала. Вони котилися щоками, мовби нічого не мало значення.

Я застигла посеред холу, не знаючи, що робити з власними руками, куди подіти серце, яке в одну мить спинилося, а потім ударило з подвійною силою.

— Ребеко… — зірвалося з її губ, і голос зламався.

І в ту мить я зрозуміла: втекти я вже не зможу. Не тільки тому, що ця думка припинила своє існування. А і тому, що сестра обійняла мене настільки міцно, що я і вдихнути не могла. Відчувала тільки, як тремтять її плечі.

Потім відсторонилися, зазираючи в обличчя. Джозі не могла надивитися на мене. Вона тримала мене за плечі, ніби боялася, що я зникну знову. Очі її блищали від сліз, а слова сипалися так швидко, що я не встигала навіть ловити сенс кожного.

— Ти справді тут? Це не сон? Де ти була всі ці роки? Чому не писала? Чому не повернулася раніше? Ти знаєш, як ми хвилювалися? Як я… як я на тебе чекала?

Вона знову пригорнулася. Я не встигала відповідати, не встигала навіть думати.

— Джо, — прошепотіла я, намагаючись її трохи відсторонити. — Я… я справді тут.

Здається, це була відповідь лише на перше її питання. Та сестрі цього вистачило.

Вона знову віддалилася, утримуючи мене на місці. Зазирнула в очі.

— Але як? Чому? Ти… коли ти втекла, я боялася, що більше ніколи не побачу тебе! — вона схлипнула і засміялася водночас.

Її питання розривали мене навпіл, а відповіді застрягали десь у горлі. Я встигала тільки зітхати, інколи стискати її долоні у відповідь.